Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— У мільйон разів дужче, Катю, — сказав він.
— Я теж… Хоч я… — завжди, завжди, Вадиме…
— Тобі холодно?
— Ні, ні, просто надто тебе люблю…
Він сів поруч з нею в старе, широке крісло і цілував її очі, її рот, куточки її губ. Він поцілував її в грудь, і Катя згадала, що на лівій груді у неї — родимка, якою він чомусь захоплювався. Вона розстебнула шерстяну кофточку, щоб він поцілував родимку.
Грубка дійсно вичахала, в кімнаті ставало холодно. Вадим, весь час поглядаючи на Катю і відкриваючи усмішкою рівні зуби, присів над бджілкою, роздуваючи жар і підкладаючи полінця, напиляні з ніжок і спинок крісел червоного дерева. Знову стало тепло. Роздягаючись, Катя почервоніла, і він засміявся і, взявши в долоні її обличчя, цілував його.
Цілу ніч вітер вив у димарі і грюкав залізом. Катя кілька разів вставала, як Псіхея, поправляла вогник у коптилці і не відриваючись дивилась на обличчя сонного Вадима.
Вона була сповнена щастя і знала, що й він повен щастя, і тому обличчя його таке спокійне і серйозне.
— Катю, Катю! — закричала Даша, вбігаючи в кухню. — Катю, моя Катю! — кричала вона, тупаючи обмерзлими валянками по коридору. Вона налетіла на Катю, схопила її, цілувала, відпихаючи, дивилася несамовито і знову пригортала й гладила. Від Даші пахло снігом, кожухом, чорним хлібом. Вона була в некритому кожусі, в селянській хустці, за спиною у неї висів клунок.
— Катю, голубко, люба, сестро моя… Як же я тужила, мріяла про тебе… Ні, ти тільки уяви, — ми йдемо пішки з Ярославського вокзалу. Москва — як село: тиша, галки, сніг, по вулицях протоптані стежечки… Далечінь, ноги підламуються… А у Кузьми Кузьмича два пуди борошна… Добралась до Староконюшенного… Не можу знайти~-будинку! Три рази з кінця в кінець проходили весь провулок… Кузьма Кузьмич каже, не той провулок… Я просто несамовита, — забула дім!.. І раптом… Ні, ти уяви! З-за рогу появляється чоловік, військовий. Я — до ньбго: «Слухайте, товаришу…» А він на мене як витріщиться… А я тільки роззявила рота й сіла в сніг… Вадим! Думаю — з глузду з’їхала, покійники в Москві по провулках стали ходити… Він як зарегоче, та — цілувати… А я встати не можу… Катю, гарна, розумна моя… Нам же розповідати одна одній треба десять ночей… Господи, впізнаю кімнату… І ліжко, і Сірін з Алконостом… Вадим розказував мені про Івана. Я вирішила: цими днями відправляється в їхню частину санітарний поїзд, — їду санітаркою, і Онися, і Кузьма Кузьмич зі мною. Самого його ми тут не залишимо, задуріє… Катю, по-перше, хочемо їсти… Став чайника… Потім — митися… Ми від Ярославля їхали в теплушці тиждень… Все це з нас треба зняти, оглянути. Ми поки що в кімнату до тебе заходити не будемо, ми на кухні… Ходім, я тебе познайомлю з моїми друзями… Це такі люди, Катю! Я їм зобов’язана життям і всім… Ми самі й плиту затопимо, і води нагріємо, там купа всяких меблів… Катю, та невже у тебе немає сивого волосся? Боже мій, ти молодша за мене на десять років… Я вірю — скоро, скоро настане день, коли ми всі будемо вкупі…
У Москві на картки видавали овес. Ніколи ще столиця республіки не переживала такого трудного часу, як у зиму двадцятого року. Наступ червоних армій забирав усі життєві сили. Захоплені у білих запаси хліба й вугілля швидко розтанули. Багаті губернії, по яких пройшлися козаки й добровольці, були розорені. Продовольчі робітничі загони знаходили там лише мізерні залишки хліба.
У річницю «льодового походу» Добрармія втікала на Новоросійськ, встеляючи непролазні кубанські болота покинутими обозами, екіпажами з майном, загрузлими гарматами й кінським падлом. Все було скінчено. Антон Іванович Денікін, посивілий, згорблений, відплив на французькому міноносці в еміграцію — писати свої мемуари. Мізерні рештки добровольчих полків на транспортах переправлялись у Крим. Донське й кубанське козацтво зрозуміло нарешті, що його жорстоко одурили, і вони своїми невідомими могилами, — від Воронежа до Новоросійська, — заплатили за свою упертість.
У Москві все ще стояла зима. Березневі хуртовини завалили снігами місто. В бджілках уже були спалені всі огорожі і зайві меблі. Фабрики й заводи стояли. В установах службовці, сидячи в шубах, хукали на розпухлі пальці, щоб як-небудь удержати в руці олівець, — чорнило в чорнильницях замерзло аж до теплих днів. Люди ходили повільно, не розлучаючись з заплічними мішками, і мало хто міг проитй від свого дому до місця служби, не перепочивши в кучугурі снігу або — за вітром — прихилившись у воротях. Голод був жахливий, — людям снились одварені поросята на блюді з петрушкою в вишкіреній сміхом морді, уві сні на голі зуби жували жирну шинку і круті яйця. Але думки у всіх були збуджені. Уперта, кривава, задушлива злоба контрреволюції була зламана, життя йшло на піднесення, ще небагато місяців нестатків і страждань, і буде новий хліб, і демобілізовані червоні армії візьмуться до мирної праці, до відбудови всього зруйнованого і побудови того нового, в чому забудуться всі страждання, вся гіркість вікових кривд…
Дашине бажання здійснилось: вони всі знову були вкупі. Іван Ілліч і Рощин, діставши коротку відпустку, приїхали в Дашиному санітарному поїзді в Москву — хмурного березневого ранку, коли над містом клубочились вогкі хмари, сніг з’їжджав з дахів, падали величезні сосульки і важке повітря було пахуче і тривожне.
Катя зустрічала їх. Вадим Петрович перший побачив її з площадки вагона і стрибнув на ходу. Катя, світячись радістю, — очима, усмішкою, — бігла до нього крізь паровозний дим, що плутався між залізними колонами. Вона здавалася йому ще милішою, ніж у ту зустріч у грудні. Все їх любовне життя було в таких коротких зустрічах. Вони зараз же одійшли вбік, під годинник. Але ревнива Даша підтягла до них свого Телєгіна. їй було край потрібно, щоб сестра голосно захоплювалась Іваном Іллічем.
— Катю, та дивися ж на нього… Ти помічаєш, як він змінився? В Петербурзі у нього в обличчі було щось недороблене… У нього й очі інші… Пробач, Іване, але коли ми їхали в
