Ключі від ліфта - Людмила Петрівна Іванцова

– А ви хіба зі мною не підете? – нерішуче спитала дівчина.

– Та ні, нам же ще сорок кілометрів їхати, щоб Олю доправити. Я до тебе заїду завтра, провідаю, подивлюся, як улаштувалася, – запевнила її Олександра.

Оля захоплено роззиралася навколо – все дивувало її соковитими барвами, неймовірною кількістю квітів, відмінністю природи та будівель від звичних рідних краєвидів. Правда, Київ, де вона перед від’їздом прожила майже тиждень в Олександри, також відрізнявся від її села та від містечка, де пропрацювала неповний рік, але тут усе було геть інакшим. Навіть люди.

Машина пригальмувала біля доволі високого паркану, викладеного з каменю, Олександра з Олею вийшли з машини, відчинилася хвіртка, пропустивши їх усередину. Якийсь дідок, що накульгував на одну ногу, провів дівчат до будинку через охайний двір із квітником та столиком у тіні великого дерева.

– А де ж ресторан? – спитала Оля.

– Ресторан далі по вулиці, маємо ж спершу домовитись і тебе влаштувати, чи ти вже ладна з літака й до роботи? – гмикнула компаньйонка.

Мужчина, що вийшов назустріч, кивнув Олександрі і, примружившись, огледів дівчину. І попри всю навколишню красу та щебет пташок, їй стало незатишно і тривожно від того погляду.

У вітальні Олександра веліла Олі посидіти і почекати, поки вона про все домовиться, бо ж дівчина, ледве знаючи англійську, навряд могла б сама обговорити всі деталі з роботодавцем.

Спекотного дня в тій кімнаті з вікнами, затіненими солом’яними килимками, було навіть прохолодно. Принаймні Оля відчула прохолодний дотик шкіряного дивана, на який присіла, поставивши валізку на килим біля ніг. Заходячи, вона за звичкою подумала, чи не треба зняти босоніжки на підборах, і таки б скинула їх, якби не застібки (це ж треба було таке вибрати замість шльопанців на літо?!) Олександра порадила купити саме їх, бо це «по-дорослому ефектно». Та й ніхто з її супутників не роззувся на порозі, як зазвичай робили в них у селі, от і вона рушила взута по привітному килиму з глибоким ворсом.

За кілька хвилин прохолодний диван став теплим і липким, нагрітий гарячими Ольчиними стегнами, вона поворушилася, відклеїлась і, посунувшись, знову відчула прохолоду. За дверима чутно було уривки фраз чужою мовою. Не сказати, щоб там сварилися, але й надто дружньою та веселою розмова не здавалась. Невдовзі в дверях з’явилась Олександра. Застібаючи сумочку, вона глянула на дівчину, потім на вхідні двері.

І раптом Олька усвідомила, що зараз залишиться сама – в чужій країні, не знаючи мови, не знаючи навіть, де житиме і яку саме роботу їй загадають виконувати, не відаючи навіть назви містечка, в яке вони приїхали. Серце її стислося, камінчиком піднялося до горла і закалатало там часто-часто, а пальці рук стали холодними.

– Ти… ти що, вже йдеш? – здушеним голосом спитала вона.

– Ні, відпущу водія і повернуся, – відповіла Олександра, посміхнувшись до дівчини самими губами, і вийшла на вулицю.

Олька знову відчула, що стегна її прилипли до шкіряного дивана, механічно пересунулась убік, знову торкнувшись прохолоди неживої шкіри.

Грюкнула важка хвіртка. Заревів двигун. Олександра не повернулася.

«Трафікінг» – термін уже досить відомий. Означає він продаж жінок у сексуальне рабство. Тисячі дівчат намагаються змінити свою долю, шукаючи роботу за кордоном. Багато хто стає жертвами злагодженого міжнародного механізму, єдина мета якого – змусити людину приносити максимальний прибуток власникам злочинного бізнесу.[8]

– Ви говорите, що подібні історії трапляються часто. Чому? У суспільстві мало інформації про небезпеку бути проданою в рабство, або є інші причини?

– Інформаційних матеріалів поширено на багато, багато тисяч гривень. Але більшість дівчат, які поставили за мету вийти за іноземця, змінити країну на багатшу, ніж Україна, здобути освіту, вважають, що все написане про торгівлю людьми, – це про малограмотних, що це може статися з ким завгодно, лише не з ними. Кожна з них упевнена, що вона – унікальна, кожна – красуня, кожна – розумниця. Найчастіше такі і потрапляють у тенета торговців. Зараз існує модернізований вид торгівлі людьми, як служби знайомств, шлюбні агенції, де фахівці «гарантують» правову підтримку і навіть соціальну.

– Тобто головна проблема наших наречених для іноземців – легковірність і завищена самооцінка?

– У більшості випадків – саме так. Не знаючи ні мови, ні законів, не маючи нічого, крім бажання добре влаштуватися і зарозумілості, багато хто навіть не замислюється: яку роботу вони зможуть там виконувати? Мало хто з них вивчає законодавство країни, в яку їде, мало хто приходить проконсультуватися.

– У яких країнах нашим громадянам слід бути особливо обережними?

– У всіх країнах треба бути обережним! А з деякими країнами в України немає навіть дипломатичних відносин, тобто допомоги чекати ще важче.

– У школах, училищах, технікумах, вузах дівчатам розповідають про ці небезпеки?

– Розповідають. Але, на жаль, у нас в останні роки зріс рівень загальної безграмотності. Доходить до анекдотичних ситуацій. Дівчині пропонують працювати офіціанткою в українському ресторані міста Стамбул, і вона думає, що це столиця Естонії. Сідає в літак, на якому написано «Стамбул», з упевненістю, що вона летить у Прибалтику. І тільки коли бачить пальми та тропіки, починає розуміти: «Щось не так».

Їдуть у пошуках щастя не тільки дівчата з сільської місцевості, а й люди досить забезпечені, у яких є гроші на туристичні агенції, вони виїжджають за туристичними візами. Дехто шукає по сайтах Інтернету шлюбні агенції. Але дуже великий відсоток сайтів, які саме і займаються прихованою торгівлею людьми. Довести подібні злочини досить складно, багато чого залежить від самих потерпілих.

– Але ж, напевно, такий розмах цього страшного