Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

випрані сорочки, трохи вище лежать на дошках щойно оправлені книги з крапчастими, під мармур, обрізами; жінки співають, чоловіки насвистують, дітлахи галасують, із столярні долинає скрегіт пилки, з майстерні мідника — брязкіт і дзенькіт металу; тут зібрано чимало ремесел, і безліч інструментів утворюють неймовірний шум. Усередині цього проходу, який не можна назвати ні двором, ні садом, ні залою, хоча він схожий і на те, і на те, і на те, здіймаються стрільчасті арки, оперті на дерев'яні стовпи з кам'яними цоколями. Дві арки виходять у садочок, дві інші — навпроти воріт — відкривають вид на дерев'яні сходи з вигадливими залізними поручнями, що колись були дивом слюсарного мистецтва, та з вичовганими, розхитаними приступками. Подвійні двері квартир із заяложеною, побурілою від бруду та пилюки лиштвою, обтягнуті плюшем та оббиті в косу клітину цвяхами із стертою позолотою. Ці залишки розкоші свідчать, що за Людовіка XIV будинок належав або радникові парламенту, або багатим священнослужителям, або якомусь скарбникові. Але сліди колишньої розкоші можуть викликати тільки посмішку — такий разючий тут контраст між минулим і теперішнім. Жан Жюль Попіно жив на другому поверсі цього будинку, де через вузьку вулицю було ще темніше, ніж звичайно буває на нижніх поверхах паризьких будинків. Це старе помешкання знали в усьому Дванадцятому окрузі, що йому провидіння дарувало в слідчі Попіно, як дарує воно людям цілющі трави для лікування або полегшення недуг.

А зараз спробуємо накидати портрет чоловіка, якого сподівалася звабити маркіза д'Еспар. Як належить судовикові, Попіно завжди вдягався в чорне, і це вбрання робило його смішним у очах людей, схильних до поверхових оцінок. Такий одяг зобов'язує людину ревно оберігати свою гідність, постійно й ретельно піклуватися про свій зовнішній вигляд, але Попіно був нездатний примусити себе до пуританської акуратності, якої вимагає чорний костюм. Його зношені панталони, здавалося, були пошиті з тієї самої тоненької матерії, з якої шиють адвокатські мантії, і через властиву йому неохайність були завжди пом'яті, заяложені, змережані бляклими або рудуватими смугами, що свідчили або про огидну скнарість, або про вкрай безтурботну гідність. Грубі вовняні панчохи брижилися над стоптаними черевиками. Білизна була жовтавого відтінку — так жовтіє біла матерія, коли довго залежується у шафі. Либонь, небіжчиця пані Попіно полюбляла створювати чималий запас білизни; за добрим фламандським звичаєм вона навряд чи завдавала собі мороки прати частіше, ніж двічі на рік. Фрак та жилет нашого судовика цілком відповідали панталонам, черевикам, панчохам і білизні. Завжди неохайний, Попіно бруднив одяг із незбагненною швидкістю, і досить було йому вдягти новий фрак, як він зразу вподібнювався до всього іншого у його вбранні. Добряга купував нового капелюха лише тоді, коли кухарка казала йому, що старий треба викинути. Краватка в нього завжди була пов'язана недбало, і ніколи він не поправляв комірець сорочки, прим'ятий суддівськими брижами, ніколи не пригладжував свого сивого чуба, а голився не частіше, як двічі на тиждень. Рукавичок він не носив, а руки засовував у жилетні кишені, завжди порожні, засмальцьовані по краях і часто роздерті, що надавало йому ще неохайнішого вигляду. Той, кому доводилося бувати в паризькому Палаці правосуддя, де можна милуватися всіма різновидами чорного вбрання, легко уявить собі зовнішність Попіно. Звичка цілісінький день просиджувати на місці спотворює тіло службовця суду, а необхідність терпіти занудне красномовство адвокатів надає його обличчю кислого виразу. Замкнений між чотирма стінами тісних, убогих за своєю архітектурою приміщень, задихаючись у затхлому повітрі, паризький судовик мимоволі супиться, обличчя в нього кривиться від напруженої уваги, сіріє від нудьги, втрачає рум'янець, набирає зеленавого або землистого відтінку — залежно від його темпераменту. Одне слово, через якийсь час найквітучіший молодик перетворюється тут на «машину для розгляду справ», на механізм, який з невблаганною точністю маятника пристосовує закон до всіх випадків судової практики. Отож судове ремесло анітрохи не прикрасило Попіно, якого природа нагородила досить-таки непривабливою зовнішністю. Він був незграбний і неоковирний. Грубі коліна, величезні ноги, широкі долоні аж ніяк не пасували до образу жерця правосуддя. Обличчя чимось нагадувало телячу морду, лагідну до безпорадності: безкровна шкіра, два тьмяні ока різного кольору, прямий, плескатий ніс, неопуклий лоб. Рідке, тоненьке волосся погано прикривало череп, обабіч якого недоладно стриміли великі, спотворені вуха. Тільки одна риса привабила б увагу фізіономіста: рот цього чоловіка свідчив про неземну добрість. Усі високі почуття у нього виражали губи — добродушні, товсті й випнуті, вкриті безліччю дрібнесеньких зморщок і завжди рухливі. Ці губи зразу привертали серце до цієї людини, вони свідчили про її ясний розум, проникливість, ангельську душу. І погано зрозумів би Попіно той, хто став би судити про нього тільки по його пласкому лобі, тьмяних очах та жалюгідному вигляду. Його життя відповідало обличчю, воно було сповнене подвижницької праці і вчинків, гідних святого праведника. Глибокі дослідження в галузі права принесли йому таку відомість, що після судових реформ Наполеона, проведених у 1806–1811 роках, його, за порадою Камбасереса, одним з перших призначили членом верховного імперського суду в Парижі. Попіно не був інтриганом. Досить було чийогось прохання, чийогось клопотання про вигідне місце, й міністр переводив Попіно на нижчу посаду, бо той ніколи не ходив кланятися ні великому канцлерові, ні голові верховного суду. З верховного суду його перевели в окружний суд, а там люди спритні й зухвалі поступово зіпхнули його на самий низ. Його призначили запасним суддею. Вигук загального обурення пролунав у судовій палаті: «Попіно — запасний суддя!» Така несправедливість вразила весь судейський світ: адвокатів, приставів — одне слово, всіх, за винятком самого Попіно, який і не думав скаржитися. Коли вщухло перше збудження, кожен вирішив, що все йде на краще в кращому із світів, яким, безперечно, слід вважати світ судового чиновництва. Попіно так і залишався запасним суддею, аж поки знаменитий охоронець печатки доби Реставрації почасти залагодив кричущу несправедливість, жертвою якої став цей скромний і мовчазний трудівник із ласки верховних суддів Імперії. Пропрацювавши дванадцять років запасним суддею, Попіно став слідчим окружного суду департаменту Сени і, поза всяким сумнівом, мав і померти на цій скромній посаді.

— Щоб ми краще зрозуміли сумну долю одного з найдостойніших представників судового відомства, необхідні деякі пояснення, що проллють світло на його життя та вдачу і покажуть, як крутяться деякі коліщатка грандіозного механізму, названого правосуддям. Три голови окружного суду департаменту Сени, що змінились один за одним, зарахували Попіно до «дрібної судової братії» — вираз, зміст якого не вимагає пояснень. Вони не зважили на те, що його