Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак
— Річ не в тому, друже, аристократка вона чи міщанка. Вона — бездушна кокетка, завершена егоїстка. Повір мені, лікарі тямлять у людях, і найздібніші з нас уміють не тільки зціляти тіло, а й заглядати в душу. Будуар, у якому нас приймала маркіза, — чарівний, її дім — розкішний. І все ж я думаю, маркіза сидить по вуха в боргах.
— Звідки в тебе така впевненість?
— Я не впевнений, я припускаю. Вона говорила про свою душу, як небіжчик Людовік Вісімнадцятий говорив про своє серце. Повір, друже, ця тендітна, бліда жінка з каштановим волоссям, яка нарікає на нездужання, щоб її пожаліли, насправді має залізне здоров'я, вовчий апетит, силу і спритність пантери. Ніколи ще газ, шовк та муслін не прикривали такої вишуканої брехні. Ecco![1]
— Ти лякаєш мене, Б'яншоне! Мабуть, чимало набачився ти в житті після нашого перебування в пансіоні Воке.
— Так, друже, відтоді я вдосталь надивився на маріонеток, ляльок та кривляк. Я вивчив звичаї світських дам, адже вони доручають нашим турботам і своє тіло, і найдорожче, що в них є: свою дитину, якщо вони її люблять, або своє обличчя, про яке вони завжди ніжно піклуються. Ми просиджуємо ночі біля їхнього узголів'я, ми із шкури пнемося, щоб їхня краса ні в чому не потерпіла. Ми досягаємо в цьому великого успіху, ми мовчимо, як могила, зберігаючи їхні таємниці, — вони посилають до нас по рахунок і кажуть, що ми правимо з них дуже дорого. Хто врятував їх? Природа! Вони нас не тільки не хвалять, вони нас ганьблять, бояться рекомендувати приятелькам. Ви, друже, говорите про них: «Ангели!» — а я бачив цих ангелів у всій наготі, без усмішок, під якими вони приховують душу, і без лахів, якими вони прикривають тілесні вади. В отакому вигляді — без манер і без корсетів — ці дами не вражають красою. Замолоду ми добре наковталися каламуті, що підіймалася з дна житейського моря, яке викинуло нас на скелю «Пансіон Воке»; але все, що ми там бачили, — то дрібниці. Коли я проник до світського товариства, я зустрів там страховищ у шовках, Мішоно в білих рукавичках, Пуаре, прикрашених орденськими стрічками, вельмож, які лихварюють не згірше за татуся Гобсека! А коли я захотів потиснути руку Доброчесності, то — яка ганьба для людства! — я знайшов її на горищі, де вона цокотіла зубами від холоду, животіючи на вбогі заощадження або мізерний заробіток, на якісь півтори тисячі франків у рік, на горищі, де її цькували та обмовляли, називаючи безумством, тупістю або дивацтвом. Так от, друже, твоя маркіза — великосвітська дама, а я найдужче не терплю жінок саме такого гатунку. Сказати тобі, чому? Жінка з піднесеною душею, незіпсутим смаком, з лагідною вдачею, із щирим і простим серцем ніколи не стане великосвітською дамою. Висновок зроби сам. Світська дама і чоловік, який домігся влади, схожі між собою з тією, одначе, різницею, що якості, завдяки яким чоловік підноситься над загалом, звеличують і прославляють його, а якості, що забезпечують жінці її короткочасне владарювання, — це жахливі вади; приховуючи свою істинну вдачу, вона насилує природу, а бурхливе світське життя вимагає від неї залізного здоров'я в тендітному тілі. Як лікар я знаю, що добрий шлунок і добре серце тут несумісні. Світська жінка бездушна, її нестямна гонитва за втіхами продиктована бажанням зігріти свою холодну натуру, вона прагне збудливих переживань, як ото старий дід, що йде шукати їх у балет. Розум панує в неї над серцем, і задля тріумфу вона приносить у жертву справжні пристрасті та друзів — так генерал посилає в саме пекло своїх найвідданіших офіцерів, щоб виграти битву. Світська жінка, піднесена модою, це вже не жінка; вона не мати, не дружина, не коханка; її стать — у мозку, якщо висловитися в медичних термінах. У твоєї маркізи наявні всі ознаки цього духовного каліцтва: ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, ясний, холодний погляд, улеслива мова. Вона лискуча, мов криця машини, вона хвилює в тобі усі почуття, але не серце.
— У твоїх словах є частка істини, Б'яншоне.
— Частка істини? — обурився Б'яншон. — Усе в них — істина. Невже ти гадаєш, мене не вразила у саме серце образлива ввічливість, з якою вона дала мені відчути ту невидиму відстань, що лежить між нею — аристократкою, і мною — простолюдином? Думаєш, мені не вселила глибокої зневаги її котяча лагідність? Просто я їй потрібен сьогодні. Через рік вона пальцем не кивне, щоб зробити мені найменшу послугу, а сьогодні ввечері улещатиме мене усмішками, сподіваючись, що я зможу вплинути на свого дядька Попіно, від якого залежить успіх її позову…
— Друже, а ти хотів би, щоб вона наговорила тобі грубощів? Я згоден з твоєю філіппікою проти великосвітських жінок, але ж ідеться про мої вподобання, а не твої. Я все ж таки радше візьму за дружину маркізу д'Еспар, ніж найцнотливішу, найсерйознішу, найлагіднішу жінку в світі. Одружитися з ангелом! Таж тоді доведеться поховати себе в глушині й тішитися сільськими радощами! Для політика дружина — це ключ до влади, це машина, що вміє чемно всміхатися й казати люб'язні слова. Вона — найголовніше, найнадійніше знаряддя шанолюбця. Одне слово, це друг, якого можна підставити під удар, нічим не ризикуючи, і потім зректися, нічим не поступившись. Уяви собі Магомета в Парижі дев'ятнадцятого століття. Дружина в нього була б викапана Роган, хитра й улеслива, як жінка посла, спритна, як Фігаро. Любляча дружина нічого тобі не дасть, а маючи за дружину великосвітську даму, ти досягнеш усього. Вона — алмаз, яким чоловік вирізає усі шибки, якщо в нього нема золотого ключа, який відмикає всі двері. Міщанам — міщанські чесноти, а шанолюбцям — вади шанолюбців. А тепер уяви собі, друже, яка то втіха — кохання герцогині де Ланже, герцогині де Мофріньєз або леді Дадлі! Якого чару надає холодна стриманість цих жінок найменшим проявам їхнього почуття! Яка радість милуватися барвінком, що пробивається з-під снігу! Одна усмішка, напівприкрита віялом — і куди дівається стриманість, продиктована правилами пристойності? Та хіба можна з цим рівняти непогамовні пристрасті твоїх міщанок з їхньою сумнівною відданістю! Бо відданість у коханні —
