У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер
— Ми не потрапимо досередини, — констатував Аріель. — Я би зміг пройти і крізь них, та боюся, що вдвох нам це не вдасться.
Сесілія хитро усміхнулася. Вона рушила в бік комори, кивнувши ангелові, щоб той ішов за нею.
— Я знаю, де лежить ключ, — мовила гордо.
Вона одразу знайшла ключ під порожньою бляшанкою з-під фарби. Раніше вона проводила у Маріанни не менше часу, ніж у себе вдома, в Скутбю.
Дівчинка відчинила двері, і вони тихцем зайшли досередини. Щоб потрапити до кімнати Маріанни, треба було перейти вітальню. Сесілія засвітила бра на стіні. Аріель дріботів за нею, наче менший братчик.
Сесілія обережно взялася за двері і відчинила їх. Маріанна спала, розсипавши по подушці довге руде волосся.
Сесілія весь час почувала себе вільною та щасливою, мов пташка, але побачивши Маріанну, зронила сльозу. Може, тому, що товаришка спала, а може, тому, що давно її не бачила.
— Ти плачеш? — прошепотів Аріель.
— Так, я плачу…
Маріанна заворушилася у ліжку. Ось-ось прокинеться.
Аріель смикнув Сесілію за полу куртки:
— Прощайся з нею!
Сесілія розстебнула кишеню і вийняла маленького метелика. Вона нахилилася і обережно поклала його на підлогу перед Маріанниним ліжком.
— Нащо ти це зробила? — запитав Аріель. — Це ж вона тобі його подарувала.
Сесілія стенула плечима:
— Ах, він і так, певно, більше мені не знадобиться.
У ту ж мить Маріанна звелася у ліжку, але Сесілія та Аріель були вже у вітальні. Вони зачинили за собою двері, а Сесілія бігцем поклала ключ на місце. Потім вони сіли на санки і невеличкий шмат дороги до ріки проїхали. Коли санчата зупинилися, Аріель злетів угору і став літати довкруг дівчинки, мов невагома лялька. Сесілія теж почувалася невагомою. Вона сиділа на санках, задивившись на зоряне небо.
— Оце і є вічність, — зітхнула вона.
— Або небо, — докинув Аріель, і вони майже водночас засміялися.
— Або всесвіт!
— Або універсум!
— Або дійсність!
— Або просто світ, урешті!
— Або Велика Загадка! — вигукнула на завершення Сесілія.
Аріель кивнув голівкою:
— Безбатченко має купу імен.
— «Безбатченко?»
Він знову кивнув:
— Улюблені діти не мають багато імен, тільки байстрята. Ті, яких знаходять на сходах. Які не знають, звідки вони. Які витають у порожнечі.
— Це вічність, — повторила Сесілія.
Ангел Аріель опустився поруч неї на санки.
— Виразно її видно лише серед ночі, — сказав він.
Сесілія повернулася до нього і знову сказала те, що уже говорила якось, тільки цього разу наголошуючи кожен склад:
— Я на землі лише цей єдиний раз. І ніколи більше не повернуся.
Ангел Аріель похитав головою:
— Ти уже зараз у вічності. А вона повертається віки вічні.
Вони спустилися до річки і спостерігали, як величезну крижину поволі зносило водою вниз долиною. Річка, яка тихо й мирно пролежала цілу зиму, грізно тріщала. Вони йшли вниз за течією аж до моста, а потім перейшли на інший бік.
Десь посередині мосту Аріель показав Сесілії на воду і спитав:
— А ти знаєш, як називається ця річка?
— «Як називається ця річка?» — повторила Сесілія. — Сотні разів тобі уже говорила. Вона називається Леіра.
Ангел кивнув:
— Гарна назва. І дуже земна, змушує думати тільки про глину, бо ж «леіре» — це «глина». Але у небесному дзеркалі навіть найбільше земне одержує небесний відтінок.
— Нічого не розумію.
— Леіра… — повторив Аріель.
Він загадково усміхнувся:
— Усе ти бачиш в дзеркалі, в загадці.
Дівчинка стенула плечима.
— Прочитай «Леіра» навпаки!
Минула секунда.
— АРІЕЛЬ! — зарепетувала Сесілія. — Вийшло «Аріель»!
Ангел гордо кивнув:
— Мені завжди подобалася ця долина.
Сесілія дуже тішилася.
Доки вони піднімалися вгору, до Скутбю, дівчинка не раз зупинялася, закидала голову і пильно вдивлялася у всесвіт.
Раптом вони побачили, як яскрава цятка пролетіла по небу. Аріель затулив рота долонькою:
— Зірка впала.
— «Зірка впала», — повторила Сесілія. Їй знову пригадалася стара різдвяна зірка, яка десь запропастилася. Аріель казав, наче знає, де вона.
Уже біля самої стодоли у Скутбю дівчинка обернулася до ангела і запитала:
— Пам’ятаєш, я розповідала про стару різдвяну зірку, яка раптом загадково зникла?
— І зовсім не загадково.
— Для тебе, може, й ні. Ти ж знаєш, де вона.
Їй стало холодно. І що він мав на увазі, кажучи, ніби нічого загадкового немає? Якщо він увесь час знав, де зірка, то чому не сказав раніше?
Ось вони добралися до подвір’я.
— Ходи-но сюди, — запропонував Аріель. — За стодолу.
З-під самої стіни стодоли стирчало кілька гілок усохлої ялинки. Майже всі голочки на ній обсипалися, а ті, що залишилися, втратили зелений колір. Ялинка пролежала під снігом цілу зиму. Тепер сніг почав танути, і сухе деревце оголилось.
— Це минулорічна ялинка! — вигукнула Сесілія.
Їй згадалося, що добрий рік тому вони з татом кинули її саме тут.
Аріель струсив решту снігу і цілком вивільнив ялинку. Ось тоді Сесілія і побачила стару різдвяну зірку. Вона усе ще була закріплена на верхівці деревця. Їй і на думку таке спасти не могло! Ніхто й не здогадався, що зірку просто забули зняти, розбираючи ялинку.
Усохлий стовбурець мав сумний і невтішний вигляд. Він нагадав Сесілії чорний лавовий пляж на острові Санторіні. Тільки зірка зосталася такою ж, як була. Зима їй не зашкодила. Зірка збереглася ціла і неушкоджена.