Блукаюча у часі - Ява

наказав одному зі своїх бісів слідкувати за мною. Ця істота сиділа в мене на правому плечі. І перше, що потрібно зробити — приспати його. Я відпила декілька ковтків свяченої води та відразливо сплюнула через праве плече три рази. Маю надію, це спрацює і та гидота і справді засне. Було вже за північ, хор із жаб та цвіркунів голосно розлунювався по болоту. «Головне, — сказала мені напередодні Моніка, — зібрати всю волю в кулак. Будь ласка, не підведи, від тебе залежить доля багатьох. Я відволічу Вітольда на деякий час від тебе. А це, — Моніка протягнула мені кинджал, — ритуальний катар. Я отримала його у подарунок від одного індійського ведуна. — В руці я тримала щось подібне до ножа. Він мав широке гостре лезо, забезпечений двома близько посадженими руків’ями й довгими хвостовиками, які йдуть уздовж обох сторін зап’ястя та передпліччя. За допомогою такої форми його зручно тримати в руці, його не можливо впустити. — Така зброя наносить точний та потужний удар. Катар захистить тебе майже від всього і всіх тих, кого тобі доведеться зустріти».

— Ти думаєш, нам вдасться?

— Не знаю Наталя.

— Вмієш підтримати.

— Удачі. Нам обом. — Моніка вдягнула маску на обличчя і вийшла з кімнати.

Жаби перекрикували одна одну. Звук ставав гучніше, їх тіла роздувалися та розплющувалися. Останки розливалися по воді утворюючи зелені фосфорні плями. Час прийшов. Я ступила у воду; неонові плями потягнулися до моїх ніг. — Шшш…. — Зашипіло щось, я знала, це — Шишига. Моніка попередила про її появу. Я поквапилася глибше зайти у воду. Плями навколо мене, утворили захисне коло. Мерехтливе зелене світло не підпускало істот. Вони намагалися і не могли дотягнутися до мене. В руці я міцніше стиснула катар, готова в будь-який момент захищатися.

— Ната, обернися… — Ні, ні. Тільки б не озирнутися на цей зазиваючий голос. Я заплющила очі.

— Подивись на мене… — Із закритими очима мені було ще страшніше. Я прямо потилицею відчувала близькість потопельниць. Те, що стояло на березі, було дівчиною маленького зросту, з довгим скуйовдженим волоссям та синюшною шкірою. Вона хотіла зайти до води, але плями, які ще не притягнуло коло, плавали по воді й саме вони її стримували, бо могли спалити Шишигу. На мить, я відчула себе у безпеці, озирнулася. Істота вже була поряд, вочевидь, не такий вже і смертельний для неї цей фосфор. Хоча шкіра її тріщала і на ній утворювалися рани, від яких лопалася плоть. Воно повертало голову то в один, то в інший бік розглядаючи мене. Очей істота не мала, замість них пусті очниці; з них лилася тонкими струмінцями багнюка. Істота відкрила рот. Звідти випадали гнилі зуби. Шишига божевільно всміхалася. З усіх боків до мене помалу пливли потопельниці. «Якщо ти заговориш з істотами, або відгукнешся на їх поклик, то захисне поле втратить свою силу. Ні в якому разі не відповідай! Вони будуть провокувати тебе», я пам’ятала настанову відьми.

— Ната! Наталя! Натуля! — Лунало моє ім’я різними голосами та інтонаціями. Знайомими та рідними.

— Відгукнись, це я. Моніка! Все кінчено. Я вбила Вітольда. Ти можеш виходити. Тобі нічого більше не загрожує!

— Наталя, подруга. — Голос Павла. — Ми в безпеці. Йди до нас!

— Наталя. — Ох, це вже несправедливо. Марк. — Відгукнись. Ти врятувала мене. Наталя! Все позаду.

— Картопелька. — Ні, це вже занадто. Цей оксамитовий голос з нотками тютюну. — Картопелька! — Я хотіла закричати, що мій дід помер, але не можна. Ви мене не ошукаєте. — Картопелька, ходи до мене, маленька! — За порадою Моніки я намазала вуха та рот фосфорною рідиною. Це подіяло в якомусь сенсі — я стала глухою та німою. Але тремтіти від моторошного кошмару я не припинила. Шишига розгнівано сичала, адже завдяки цій маленькій хитрості, істоти також припинили мене бачити.

— Де, де, де?!?!?! Я знайду тебе… Але я була вже в іншому вимірі. Я провалювалася крізь темний довгий тунель. Майже сліпа, німа. Руки відчували шершаві стіни. Врешті засяяло нерішуче світло. З’явилося вікно. Моє тіло завмерло у невагомості. Через скло я розпізнала обриси людини. Вона то виглядала, то ховалася. Врешті зір повністю повернувся до мене і я змогла розгледіти її. Вона була схожа на людину, але без обличчя, без волосся, істота мала тендітну довгу шию, білу, як сніг, шкіру. Постать завмерла. Я знала, що вона вивчає мене. Пройшло декілька хвилин, перш ніж вікно почало віддалятися від мене вгору. Тепер воно було над моєю головою, постать зникла, але з вікна винирнули сходи. Все зрозуміло, мене запрошували. Навкруги було тихо і темно. Поставив ногу на сходинку і тільки — но простягнувши руку до поруччя, як раптом з’явився туман. Він швидко згущався, ледве стримуючи в собі нову загрозу. Страх охопив мене з голови до п’ят. Ноги стали важкими. Насилу я піднімалася, пересуваючи свинцеві кінцівки. Я відчула смертельний холод на шкірі — це Шишига йшла за мною, невгамовний попихач Вітольда. Істота наближалася крізь щільну імлу. «Треба йти швидше», кричала я до себе, але тіло не слухалося. З кожним кроком воно ставало важким і неслухняним. Здавалося я топчуся на одному місці. Туман вже облизував мої ноги та крижаним струмом змушував застигати кров. Залишився один крок, один — єдиний. Неймовірним зусиллям я врешті переступила поріг. І коли, як мені здалося, можна було видохнути з полегшенням, за руку вхопила Шишига. ЇЇ червоно-фіолетова шкіра розкладалася під трупними плямами. Світло від вікна згасало. «Це кінець», подумала я, як зненацька яскравий теплий промінь загорівся у вікні, даруючи спасіння. Шишига шипіла, ричала. Лише на мить відпустивши мене, вона вчепилася у волосся. Біль спалахнув в очах. Проте, здаватися я не мала права. Викрутившись під її руками, в яких залишалися пасма мого вирваного волосся, я полоснула катаром по плоті істоти й щодуху відштовхнулась від неї. Я впала крізь вікно в обійми денного світла.

— Ти моя!!!!!!! — Сильним протягом зачинилося вікно, залишаючи уривки слів істоти на протилежному боці. Я опинилася у великій темній кімнаті. В центрі її сиділа та постать, яка роздивлялася мене крізь вікно — браму. Це жінка. Рукава її сукні розлилися блакитним морем по підлозі. Червоні строкаті крила займали весь інший простір скромної кімнати. Безлика істота пряла. Її звали Мокош. Хазяйка Переходу, володарка землі. На полотні