Блукаюча у часі - Ява

нього. Сьогодні добрий день аби нарешті зняти з нього закляття. За день до цього я відправила Олену до болота назбирати любку дволисту, вовчого тіла болотного та декілька жаб’ячих лапок. Не питай. Це гидко, але відвар сам себе не зварить. Закляття, а іноді, і цілі рецепти спливали самі по собі в моїй голові. Я дозволяла цим собі користатися. Востаннє. Після проведення ритуалу, я покінчу з відьомством. І з Оленою. Я рішуче була налаштована провчити її за все. Адже вже не було секретом, що вона змовилася з відьмою щоб підгорнути мене під чобіток.

Я йшла поміж гостей. Віталася. Раптом в грудях я відчула поштовх такої сили, що ледве втрималася на ногах. Коло каміну спиною до мене стояв чоловік. Він спирався на палицю. Був одягнений в чорний фрак зі шкіряними виточками. У нас так не вдягалися. Скроні вибриті, по спині спускалася коса із житнього волосся. Він уважно когось слухав, однією рукою сперся на камін. Міцні ноги обуті у високі запилюжені чоботи. Здавалося він тільки — но приїхав. Я знала його. Цей внутрішній поштовх з’являється тоді, коли бачиш когось дуже рідного через багато років. Я йшла до нього наче за покликом. Навіть не помітила, що коло нього стояв Дмитро.

— А ось і моя дружина! — Чоловік повернувся. Світ здригнувся.

— Моя Моніка. Моніка — Вітольд Скануш. Мій польський колега.

— Приємно. — Стовідсотково він мені знайомий. Далекі спогади мляво поворушилися.

— Ми не знайомі?

— О, пані Марія ви обіцяли мені танок?! Ти не проти?

— Ні, що ти. — Дмитро поцілував мене і помчав.

— Мені здається, що я вас знаю. — Вітольд посміхався. Він мав стійку воєнного. Риси обличчя ніби промальовані, чітко, без зайвих нарисів. Ця посмішка.

— Де ми могли бачитися?

— Можливо, уві снах? — Далі мені здалося, що пролунав грім. Мої сни. Про Вітольда. Цей голос лоскотав вуха, його руки тримали мене. Саме ця посмішка вгамовувала і спокушала. Цього просто не може бути.

— Я не розумію. — Вітольд важко зітхнув. Зіниці в його очах були вертикальними, як у покійної відьми.

— Що ж, все не так сталося, як гадалося.

— В якому сенсі? — Він вказав на двері. Через них увійшла жінка. Висока. Гарна. Струнка. Вона палила мундштук. Ханна фон Грільда.

— Як це можливо… — Ледве вимовила я.

— Думаю для продовження нам потрібно усамітнитися. — Вітольд взяв мене під руку і повів через весь зал до виходу. В тиші чоловічого кабінету нас було четверо. Перелякана я впала, як мішок, у крісло, навпроти сів Вітольд. Він склав руки на палиці й сперся на них підборіддям. Погляд пропалював. В кутку кімнати щулилася Олена. Розкішна відьма залишилася біля дверей. Вітольд знов зітхнув.

— В тебе є питання?

— Вона встигла споїти Дмитра? — Спитала Ханна.

— Ще ні. — Не повертаючись до неї відповів Вітольд.

— Хто ви такі?

— Ханну ти знаєш. Вона відьма. Не проста, до речі. Вона служить Кадуку.

— І що це має значення кому вона служить?

— Так. Кадук — болотний біс. Ханна годує його. Заманює людей. Кривдить душі. Як твого Дмитра наприклад. Вона підла і підступна тварюка. — Грільда зашипіла. — Проте і в неї є слабкість, — вона смертна, як і всі люди. Продовжувати жити може тільки за допомогою ініціації відьми, одну, на сто років. Олена, — він вказав рукою в куток, — була ініційована. Але, трошки схибнулася. — Олена давилася сміхом. — Ось бачиш. Так от, Ханна дає Кадуку жертви, він продовжує її життя. Цього разу, звісно, все пішло не так. Може сама розкажеш? — Ханна поклала руку йому на плече, він відповів поцілунком.

— Ох, хто ж знав, що ти замовиш церковну службу! Ці молитви запечатали мене в могилі. Я не могла вибратися звідси. Добре, що нагодився вчасно Вітольд. Він відкрив могилу і провів відповідний ритуал, який ти повинна була зробити. Тепер, згідно нашому контракту, ти будеш служити мені сто років.

— Контракту?

— Ти підписала його? Пам’ятаєш? — І Ханна продемонструвала пошарпаний згорток.

— Там було всього одне речення.

— Так. Всі наслідки ти береш на себе. Ось і все.

— А ти хто? — Спитала я у Вітольда.

— Я — Блуд. Я та сила яка уводить людину з її шляху. Через розбещеність, пристрасть. — Він багатозначно подивився на мене. — Я хотів тебе для себе. Але ти зі своїм пастором конче допікала. І я вирішив дати тобі те, чого бажаєш. Ханні все одно потрібна була помічниця. І ми зробили все так, як ти хотіла. І поки ти не передумала, або ж не уткнула якусь дурість, я заведу твого Дмитра далеко у болото. Не шукайте його, ви не знайдете. Через сто років, коли ти закінчиш служити Ханні, я прийду по тебе. Задам тобі лише одне питання, і якщо ти відповіси «так», заберу тебе і відпущу Дмитра.

— Я зараз готова сказати «так», відпусти його!

— Ні — ні — ні. Контракт! — Процідила відьма. Вітольду не хотілося з цим погоджуватися, але контракт є непорушним. Він завагався на хвилинку.

— Всьому свій час. Ми будемо разом. — Повторив Блуд слова, які я вже чула уві сні.

Залунав вій вовків. Завила хуртовина.

Моніка змовкла. Вона плакала тихенько. Вся ця розповідь здавалася мені нереальною.

— А далі що? — Моніка підняла на мене червоні й опухлі від сліз очі.

— Я довго хворіла. Мати кликала багато лікарів і чародіїв. Лікарі не знали, що зі мною. Чародії лякалися, адже печатка Вітольда була на мені. Сам він був завжди поруч. Я майже звикла до його присутності. Навкруги всі знали, що Дмитро зник після свого чергового приступу. Я не вірила, що зможу врятувати його. І тому єдиний вихід, який я для себе бачила, це — померти. Одного вечора, я майже вже не вставала з ліжка, завітав, як завжди, Вітольд. Він сидів перед каміном і піддавав жару.

— Якщо ти помреш,