Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

— Я багато мала непошкоджених поїздів у своєму житті, — озвалася Марія через певний час. — Один із них — моє серце. Я також гралася з ним тільки тоді, коли світ прокладав свої рейки, а він ніколи не робив цього вчасно.

— Але ти кохала.

— Так, я кохала. Я кохала багато. Я кохала так сильно, що, коли моя любов просила в мене подарунка, мене опановував страх, і я втікала.

— Не розумію.

— І не треба. Я тебе навчаю, бо відкрила щось таке, чого раніше не знала. Подарунок. Віддати якусь річ, що є твоєю. Дати перед тим, як попросити щось дуже важливе. Ти маєш зараз мій скарб: ручку, якою я записала кілька своїх мрій. Я маю твій скарб: вагончик поїзду, частку дитинства, якого ти не прожив. Я тепер заберу з собою частку твого минулого, а ти забереш із собою щось від мого теперішнього. Як це добре.

Вона сказала це не моргнувши оком, не вважаючи дивною свою поведінку, так ніби вже давно знала, що це була найкраща і єдина манера діяти. Вона підвелася, випроставши своє гнучке тіло, почепила свого жакета на вішалку й поцілувала його в обличчя. Ральф Гарт не зробив жодного руху, жодної спроби підвестися з того місця, де він був, загіпнотизований полум’ям, мабуть, думаючи про свого батька.

— Я ніколи не думав про те, навіщо зберігаю цей вагончик. А сьогодні це мені стало ясно: щоб віддати його тобі вночі, біля розпаленого каміна. Тепер цей дім став легшим.

Він сказав, що завтра подарує решту своєї великої іграшки — рейки, паровози, таблетки, які створювали дим, — якомусь дитячому притулку.

— Можливо, сьогодні цей поїзд є великою рідкістю, якої більше не виготовляють, і коштує великі гроші, — остерегла його Марія й відразу розкаялась. Адже йшлося зовсім не про це, а про те, аби віддати щось дуже дороге для нашого серця.

Аби не сказати ще чогось такого, що не відповідало б моменту, вона знову поцілувала його в обличчя й попрямувала до дверей. Він усе ще дивився на вогонь, і вона делікатно попросила, щоб підійшов відчинити їй.

Ральф звівся на ноги, й вона пояснила йому, що, хоч їй і було приємно бачити, як він дивиться на вогонь, бразильці мають дивний забобон: коли навідують когось уперше, вони не дозволяють собі відчинити двері на виході, бо якби вони це зробили, то ніколи вже не повернулися б у цей дім.

— А я хочу повернутися.

— Хоча ми й не роздяглися, і я в тебе не увійшов, навіть не доторкнувся до тебе, ми з тобою кохалися.

Вона засміялася. Він запропонував відвезти її додому, але Марія відмовилася.

— Я прийду завтра з тобою побачитись, у «Копакабані».

— Не роби цього. Зачекай тиждень. Життя навчило мене, що чекати — найважче, і я хочу також призвичаїтися до нової думки: знати, що ти зі мною, хоча поруч тебе й немає.

Вона знову пішла пішки крізь холод і темряву ночі, як уже не раз робила в Женеві; за нормальних обставин ці прогулянки були пов’язані зі смутком, самотністю, бажанням повернутися до Бразилії, тугою за мовою, якою вона давно вже не розмовляла, фінансовими підрахунками, розпорядком денним.

Сьогодні, одначе, вона пішла пішки для того, щоб зустріти саму себе, зустріти ту жінку, яка протягом сорока хвилин сиділа біля вогню з одним чоловіком і була наповнена світлом, мудрістю, досвідом, чарами. Вона бачила обличчя цієї жінки понад півроку тому, коли прогулювалася біля озера, думаючи про те, повинна чи не повинна вона почати жити життям, яке було не її життям, — того надвечір'я ця жінка всміхалася їй дуже сумною усмішкою. Вона побачила її обличчя вдруге на півзгорнутому полотні, і тепер вона знову відчувала її присутність. Марія взяла таксі лише значно пізніше, побачивши, що ця магічна присутність розвіялася й покинула її, як це завжди траплялося.

Ліпше тепер не думати про те, що сталося, щоб нічого не порушити, щоб не дозволити тривозі прийти на зміну всьому тому, що вона недавно пережила. Якщо ця друга Марія справді існує, вона повернеться тоді, коли буде потрібна.

Рядки з Маріїного щоденника, записані в ніч, у яку їй було подаровано вагончик поїзда:

Глибоким найреальнішим бажанням є бажання наблизитися до когось. Від тієї миті починаються подальші події, чоловік і жінка залучаються до гри, але те, що відбувається спочатку, — потяг, що їх поєднав, — описати неможливо. Це незаймане жадання, у своєму чистому вигляді.

Коли жадання перебуває ще в цьому своєму чистому стані, чоловік і жінка палко люблять життя, переживають кожну мить із шанобливою вдячністю, переживають цілком усвідомлено, постійно чекаючи на хвилину близького блаженства.

Люди, що перебувають у цьому стані, не поспішають, не прискорюють події неусвідомленими діями. Вони знають, що неминуче зуміє себе проявити, що справжнє завжди знайде спосіб показати себе. І коли надходить ця хвилина, вони не вагаються, не втрачають нагоду, не пропускають жодної магічної миті, бо цінують важливість кожної секунди.

* * *

Наступними днями Марія виявила, що знову потрапила в пастку, якої так намагалася уникнути, — але це її не засмутило й не стривожило. Навпаки: втрачати їй не було чого, тому вона почувала себе цілком вільною.

Вона знала, що, хоч би якою романтичною була їхня ситуація, одного дня Ральф Гарт зрозуміє, що вона всього-на-всього повія, а він — усіма шанований митець. Що вона майже все життя прожила в далекій країні, яку завжди стрясають кризи, тоді як він живе у справжньому раю, живе життям організованим і захищеним від самого свого народження. Він здобув освіту в найкращих коледжах та побував у кращих музеях світу, тоді як вона з не вельми високими оцінками закінчила лише середню школу. І нарешті, такі сни, як цей, довго не тривають, а Марія вже прожила на світі досить, аби зрозуміти, що реальна дійсність не поєднується з її снами. Їй навіть приносило велику радість говорити реальності, що вона її не потребує, не залежить від подій, які реально відбуваються, щоби бути щасливою.

— Яка ж я романтична, Господи-Боже.

Протягом тижня вона намагалася придумати, що може зробити Ральфа Гарта щасливим; він повернув їй гідність і «світло», що їх, як їй здавалося, вона назавжди втратила. Але вона могла віддячити йому за це лише тим, що він вважав Маріїним фахом, — сексом. Позаяк