Кров і правда - Alina Pero

Дощ вибивав дрібний ритм по шолому, коли я заглушив байк і зістрибнув на мокрий асфальт. Вулиця була тихою, лише далекі фари машин вирізали обриси будинків. Юлина квартира на третьому поверсі світилася – вона не спала.

Я піднявся сходами, не думаючи, що говоритиму, лише знаючи одне – вона заходить надто далеко.

Двері відчинилися, коли я ще не встиг постукати.

— Що ти тут робиш? — Юля стояла на порозі в розтягнутій футболці, її погляд був напружений, обережний.

Я пройшов повз неї, навіть не чекаючи запрошення. У кімнаті панував хаос. Відкриті ящики, перевернуті книжки, навіть її ноутбук лежав на підлозі, ніби його кидали.

— Це що, твоє нове хобі – залишати квартири в такому стані? — запитав я холодно, хоча всередині вирувало інше – злість, тривога, роздратування.

Юля стиснула губи, але не відповіла.

— Що саме ти чула? — я дивився прямо їй в очі.

Вона зітхнула, обійшла мене й зачинила двері.

— Вони обговорювали відмивання грошей. Я бачила, як одному з бійців платили за те, щоб він програв, а він цього не зробив. Вони… вони говорили про якусь “чорну касу”.

Я стиснув кулаки.

— І ти вирішила, що буде розумно залишитися тут? Одна? Після того, як вони дізналися, що ти підслуховувала?

Вона знітилася, але швидко взяла себе в руки.

— Я не можу просто втекти.

Я підійшов ближче, змусив її підняти голову.

— Якщо ти не поїдеш звідси добровільно, то я вивезу тебе силою.

Юля зустріла мій погляд, і в її очах не було страху – тільки впертість.

— Ти не можеш мені наказувати.

— Можу. Бо якщо ти залишишся тут, то одного дня просто зникнеш.

Вона мовчала.

— Збирай речі.

— Куди?

— До мене. Там безпечніше.

Я не знав, чому сказав це. Не планував. Але вже не міг відступити. Юля могла мене дратувати, могла ставити під загрозу і себе, і мене, але… я не міг залишити її саму.