Кров і правда - Alina Pero

Квартира Артема була не такою, як я очікувала. Мінімум меблів, темні стіни, легкий запах шкіри та металу. Вітальня з відкритою кухнею, невелика спальня за напіввідкритими дверима. Усе виглядало практично й функціонально, без жодних надмірностей.

Я пройшла всередину, відчуваючи себе трохи незручно. Артем кинув ключі на полицю біля входу і мовчки попрямував на кухню. Дістав з холодильника пляшку води, відкрутив кришку й зробив кілька довгих ковтків.

Я ж стояла посеред кімнати, роздивляючись його простір. Тут усе мало значення. Кожна деталь — частина його життя. І в цих деталях можна було знайти відповіді, яких він не хотів мені давати.

На одній із полиць стояла невелика рамка з фотографією. Я наблизилася. Чорно-білий знімок – молодий хлопець у боксерських рукавицях. Його обличчя вкрите потом, але погляд – впертий, рішучий. Артем. Тільки молодший, із зовсім іншою енергією в очах.

Поруч лежали бинти, акуратно згорнуті, хоч видно було, що ними користувалися не раз. Порвані, місцями злегка заплямовані кров’ю. Біля них — золотий медальйон із викарбуваним кулаком. Якась нагорода?

Я простягла руку, щоб роздивитися ближче, але в цей момент почула позаду голос:

— Не чіпай.

Я завмерла. Артем стояв у дверному проході, спершись на раму, його погляд був гострий, як лезо ножа.

Я повільно опустила руку й повернулася до нього.

— Це твоє?

Він кивнув, але нічого не сказав.

— Ти професійно займався?

Артем сів на край дивана, притулився спиною до подушок і втупився в стелю.

— Колись, — сухо відповів він.

Я не відступала. Я бачила цей погляд – не просто втомлений, а той, що належав людині, яка втратила щось важливе.

— Чому кинув?

Він змовчав. Але тиша затяглася, і зрештою, ніби зважившись, кинув коротку фразу:

— Травма.

Я стиснула губи. Я очікувала цього, але відчувала, що це ще не вся правда.

— Але ти продовжуєш битися.

Артем коротко засміявся, без радості.

— Це вже інше.

Я перехопила його погляд і не відвела очей.

— Що інше?

Він стиснув щелепи, ніби на секунду зважував, чи варто відповідати. А потім, різко піднявшись, підійшов ближче, опинившись зовсім поруч.

— Юлю, ти вже й так надто багато знаєш. Деякі речі краще незнати.

Його голос був тихий, але в ньому звучало попередження.

Я вдихнула. Я зрозуміла — він не хотів говорити. Але хотіла я чи ні, між нами вже пробігла невидима іскра. Я відчувала це в тому, як він дивився на мене. Як стояв занадто близько.

І найстрашніше — я не хотіла відступати.