Дебілка - Вікторія Андрусів

…Баба Ганя сиділа, наче води в рот набрала. Не могла до кінця повірити у те, що її улюбленець Віталька, котрому готова була душу й серце віддати, коли гостював на канікулах, ніколи більше не приїде. Старшого, Ваську, любила також, проте Вітальку – особливо. Той був таким, що «хоч на хліб його масти» – лагідним та слухняним, і сусіди приговорювали до Гані: «…Той дітвак є не мамин, не татів, а чисто бабин, бігме…» І ті слова лягали Гані у серце, мов бальзам на душу… А тепер ота змоскалена невістка-східнячка отак легенько, без докору совісті, наче йдеться про чуже миршаве кошеня, їй, Гані, котра все своє життя очей не спускала з єдиного сина, повідомляє про те, що не вгледіла дитину!!! Так, наче тих дітей мала з десяток і байдуже – одним менше чи одним більше!!!

Баба Ганя вклякла на лавиці від непорозуміння та розпачу:

– Як тото, Іванку? Взяв дітвак та й утоп?.. А рідний син ми ані слова не повів?.. – Світ втрачав обриси, а розгублене сонце відсунулося убік, усвідомлюючи наразі власну недоречність – єдине зряче бабине око, затягнувшись сльозою, бачило не більше, аніж друге, незряче… Баба Ганя розмащувала брудні потічки жилавими пальцями по щоках, проте не голосила – не могла до кінця повірити у почуте…

Першою з заціпеніння вийшла Марька. Попри її жадібну радість до чужого лиха їй було шкода Ганю – що з того, що невістка не така, як треба, проте дітвак є дітвак…

– Кілько м казала ти, Ганьо, же москальки нич не варті… Взяв би твуй Василь даяку свою, місцеву, та й біди би не було…

Баба Ганя сусідку не слухала – як воно дурноє, то дурноє у всьому…

Марька сповзла тихенько з лавиці та й рушила до своїх воріт… Іван розгублено сидів поруч Гані і боявся ворухнутися – не наважувався залишити її у горі на самоті.

Марька відчинила фіртку і вже мала б сховатися у тіні старого скособоченого ґанку, де у холодочку за задвірком заспокійливо спочивав бутиль з каламутним самогоном. Та щось її стримувало і відволікало від заманливої посудини, що ставалося напрочуд рідко. Конфіденційність отриманої інформації муляла її свідомість, ясно даючи знати, що спокою не буде, допоки ота інформація не стане доступною загалу… І отак повагавшись трохи на воротах, Марька зачинила фіртку і почимчикувала дрібними нетерплячими кроками до сусідської Одарки.

Одарка за хатою порпалась у городі, і особливої радості з приводу сусідських відвідин не відчувала. Та почувши новину про те, що втопився Ганьчин онук, вже за мить репетувала через паркан, закликаючи до бесіди своячку Василину:

– Ци чула сь, Василино, же Ганьчин Віталька втопився?!! Кілько м юй казала: «Не пущай, Ганьо, сина-єдинака вуд себе!!! Береженого Бог береже!!!» А теперька сякоє пережити… Хто ще знає, што дали буде – біда нигда сама не ходить… Ану, йду лем я до Стефи, мушу їй новину повісти…

Одарка похапцем витирала в засмальцьований фартух руки, і, навіть не перевбуваючись з гумаків у легше взуття, не зважаючи на літню спеку, потяглася до швагрової, а далі – до зятя з донькою, а далі – до тіток, двоюрідних сестер, внучатих племінниць, знайомих, знайомих знайомих, аби передати почуте…

Бабі Гані наразі було все це байдуже… Вона шморгала носом, пригадуючи всі подробиці літніх Вітальчиних відвідин… Як він розлягався у керті попід старою яблінкою і допитувався у неї: «Цікаво, бабушка, а чи зможе яблучко втрапити мені просто до рота, як я його роззявлю?» А вона напрочуд легко, на відміну від невістчиних листів, розуміючи його східняцьку бесіду, повчала: «Нигда, дитино, никому з неба нич не паде… Оби щось мати, треба прикласти до цього стараніє…» А коли Василь забирав його наприкінці літа, Віталька обціловував бабині зморшки й шепотів до вуха: «Я би з тобою, бабушка, навсєгда залишився, якби не школа…» І зворушена Ганя складала копійку до копійки, пенсію до пенсії, аби купити внукові омріяну біциклю[56]…

З заціпеніння вивів бабу Ганю Іван, розгублено мнучи в руках недочитаного листа…

– Та шо, бабо, дочитати Вам до кінця?..

Ганя мовчала, і Іван, ретельно послинивши пальці, перегорнув сторінку:

– «…Розкажу Вам подробно, мамо, як усе трапилось… Пішли вони з Ваською на річку, і з ними ще кілька Васьчиних однокласників… Віталька з них був найменшеньким. Ну і, Ви ж самі знаєте, що плавать він не вміє… Скільки разів казала я Василеві – научи його плавать та научи, а тому все часу нема… От і рішили вони екстренним методом научить малого плавать. А один серед них був сусід наш, Андрюшка, та й каже: «Коли ми були на морі минулого літа, папа взяв мене на руки та й поніс у глибоку воду… Мама ругалася, а він її успокоював, мол, нічого не бійся, вода солона і втопнути у ній нереально… А плавати можна научитись, лишень потрапивши в екстремальну ситуацію… Отак він мене заніс на глибину, а сам відплив на кілька метрів, і дивиться, що я буду робить… Я іспугався, канєшно, води наглотався соленої, а потім несподівано почав гребсти і руками, і ногами одноврєменно. Отак і научився плавать… Правда, мама з татом після цього тиждень не балакала… Треба Вітальці теж екстремальні умови создати, бо що то за пацан, котрий плавать не вміє?!!»

І уявіть собі, мамо, що не встиг Васька і оком зморгнути, як затягнули вони Вітальку на глибоку воду. Васька хотів було за брата вступиться, а вни йому на те й кажуть: «Що ти з брата тюхтія робиш? Ти хочеш з нього мужика воспітати, чи тряпку?..» І поки Васька роздумовував, як правильно виховувати брата, той поплив за тєчєнієм, розмахуючи з перепугу руками й ногами… Ледь наздогнали… Виловити – виловили, зовсім втопнути не дали, але уявіть собі, мамо, які паразити!!! Вони навіть подумати не встигли про те, що вода у ріці не солона, а звичайнісінька, і такі експерименти можна проводить тільки на морі… Так що на другий рік, як поїдемо на море у Одєсу, Василь обязатєльно навчить Вітальку плавати. Нехай даже і екстрєнним способом… А іначе у нас всьо добре. Скучаємо за Вами, цілуємо і обнімаємо… Ваші діти і онуки…»

Звістка стала на порозі