Дебілка - Вікторія Андрусів

– Шо, Ганьо, преса ти даяка прийшла? – єдина Марьчина донька подалася у свій час ще далі від Ганьчиного сина – десь у Росію, і листів додому не надсилала. Марьку з’їдала образа на доньку і гірка заздрість до чужого щастя.

При інших обставинах Ганя би й голови не повернула у сусідчин бік – та від заздрощів та самотності полюбляла заливати за комір. Проте ситуація вимагала сторонньої допомоги, і бабі довелось зрадити принципам.

– Пой лем гев[47], Марько… Поможеш ми, бо не годна м прочитати ані слова.

Марька припадала на одну ногу, проте зір мала добрий і радо закульгала до сусідки – принаймні, знатиме з перших уст, що коїться у Ганьчиній родині. Тепер тій не вдасться нічого приховати, повсякчас виспівуючи дифірамби невістці-східнячці.

Вмостившись поруч на лавиці перед сусідським будинком, Марька взяла в руки аркуші, на яких безтурботно плигали по літерах сонячні зайчики. Баба Ганя зайорзала – надто рвучко сусідка взялася до роботи.

– Ти ми, Марько, письмо не пірви… Я го пак до иншаких покладу, шпаргов[48] перев’яжу, обися не потратили[49], і, як спання до ня не йде, буду переказувати, ге псалми…

Маря не зважала на сусідчине бубоніння, а завзято взялася до роботи.

– «Здрастуйте, дорога мамо…»

– Видиш, Марько, мамов ня кличе… – на очах у баби Гані виступили сльози радості… – Ади, Одарчин Петро теж потягнувся у варош жити… Уже пітнадцять року, як узяв си паніку городську… А тота ізясь Одарці каже «Шановна Дарино Петрівно». Петро юй на тото: «Чом не кажеш мамі «мамо». Яка вна тобі «Дарина Петрівна». У нас так не заведено… А вна йому на то: «Мама лем єдна на світі є… І як вна є твоя мама, то не значить, що вна і моя мама… І мені наплювати, що у вас на периферії заведено, а що не заведено…» А моя невістка, Марько, кличе ня мамов з першого дня, як ся вдала… Я ти казала, Марько, же з невістков ми повезло…

Злість перекосила сусідчине обличчя – її донька нагуляла собі у Московії коплака від якогось алкоголіка і лишила у інтернаті. Онука Марька за свого життя так і не бачила. Зціпила зуби і читала далі:

– «…У нас дуже красиве літо і багате на врожай… Абрикосів доспіло стільки, що не встигаємо зривати, а ногами топчемо, і дуже жалко нам за це, бо на роботу ходить треба і нема коли домашнім хазяйством зайнятися… Лучче б було, якби Ви до нас переїхали, хотя б на літо, і помогли б варення абрикосового наварити…»

…Марька спинилася читати і здивовано підвела голову:

– Ганьо, як тото вни абрикоси ногами топчуть?! Што то за ґаздиня[50], же не годна у керті порядок заонанджати[51]?! То лем москалі годні такоє чинити[52], оби абрикоси їм на голови падали, а вни не годні з тим порадити, ге?

Баба Ганя трохи знітилась:

– Сказано тобі, же на роботу ходять… Муй Василь не такий, оби горі пупом лягти і нич не робити… Не п’є, не курить… Видиш, мене до себе кличуть? Ти мені, Марько, ліпше розтолкуй, што то такоє – варення… То майже їдєння даякоє…

– Што я знаву, Ганьо… Тоту мову тяжко втямити… Ади, Іван йде, вун ся у вароши вучив… Той точно знає…

– Слава Ісусу Христу, – чемно привітався з бабами Іван, він закінчив у місті сільськогосподарський технікум.

– Слава навіки, – хором відповіли йому баби.

– Пой лем гев, Іванку, маєме до тебе діло, – баба Ганя без прелюдій приступила до справи. – Ади, маву письмо од невістки… Айбо знаєш, вни всі тамки дуже вчені, а понаписувуть такоє, же дурна баба не годна вучитати…

Іван підійшов до лавиці і залюбки взявся допомогти – баба Ганя доводилась йому далекою родичкою.

– …Найпершоє ми повіш – што тото такоє «варення» по-їхньому? – баба Ганя заглядала вченому Іванові просто до рота, мов учень-двійочник, котрого повідомили про те, що він залишається вдруге в тому самому класі.

– Ну Ви даєте, бабо! – Іван забрав від Марі листа, пробігаючи його очима. – Варення – то по-нашому лекварь… Гебисьте з неба упали на тоту землю, же такого не знаєте… Давайте, я вам уже все до кінця розтолкую.

Іван присів поруч, не зважаючи на те, що Марька косила на нього невдоволеним поглядом, позбавлена почесної місії, і почав читати далі…

– «…Васька так переївся днями тих абрикосів, що мав понос і два дні з уборної не виходив…»

– Ану лем почекай, неборе… Не годна м утямити тоту їхню вумну бесіду… Што тото такоє понос, і яка тото уборна? Уборна є там, де ся прибиравуть, ци што?

– Йой, бабо-бабо, темна Ви людина! Понос – то по-нашому срачка. А уборна – то звичайнісінький будар[53], лем такий, же у хижі, з комфортом, а не у керті з дощок зліплений…

Марька потай святкувала тріумф – не все так гладко у Ганьчиній родині, як та змальовує:

– Тать шо тото, Ганьо, за невістка така, оби не годна була дітвака[54] посокотити… По абрикосах топчуть, із земли їдять червивоє, а пак їм черева лускають… Усе м казала – нигда[55] з москальки порядної ґаздині не буде… А там, на Вкраїні, самі москальки…

Баба Ганя промовчала – й сама нерадо колись сприйняла звістку про те, що її Василь знайшов собі східнячку. Та що було робити – проти любові не попреш. Хоч потай жалкувала, що взяв не місцеву. Своє – то своє… І до роботи охоче, і у бесіді просте, без викрутасів…

Іван тим часом вів далі:

«…А недавно у нас сталося лихо – меншенький, Віталька, втоп…»

… На цих словах Іван замовк. Не міг взяти до тями, як легко і безтурботно сповіщалося про страшне лихо. Баби не збагнули прочитаного також.

– Зажди лем, Іванку, – перепитувала Ганя, не второпавши нічого. – Шо тото такоє – «втоп»?..

Іван не наважувався отак рубанути і з ходу все роз’яснити. Язик затерп, наче у кабінеті стоматолога після анестезії. Вже не радий був, що трапився їм попід руку.

Марька допетрала першою…

– Діво пресвята, Богородице…