Мауглі - Редьярд Джозеф Кіплінг
Дерева й ліани, закрийте хатини,
Здушіте їх безліччю віт!
Забудьмо назавжди і мову Людини,
І вигляд, і запах, і слід!
Дощ хай погасить і змиє
Вогнище в лігві людському,
В полі хай спіє, що вітер посіє, —
І голод їх вижене з дому;
Стіни покришаться, ложе зотліє —
Тут вже не жити нікому!
Ви звичайно, пам'ятаєте, як Мауглі, прикувавши шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, сказав уцілілим вовкам Сіонійської Зграї, що віднині він полюватиме в Джунглях сам, а четверо дітей Матері Вовчиці і Батька Вовка заявили, що полюватимуть разом з ним. Але нелегко зразу перемінити свій спосіб життя, та ще в Джунглях. Передусім, як тільки розійшлася Зграя, Мауглі забрався у свою рідну печеру і проспав там цілий день і цілу ніч. Потім він розповів Матері Вовчиці та Батькові Вовкові все, що вони могли збагнути, про свої пригоди серед людей; і коли хлопчик примусив промені вранішнього сонця бавитися на лезі мисливського ножа, того самого ножа, яким він здер шкуру з Шер-Хана, батьки сказали, що їхній син дечого навчився. Акелі і Сірому Братові теж довелось розповісти, як вони допомагали Мауглі загнати буйволів у яр; навіть Балу видерся на горб, щоб послухати їх, а Багіра чухалася і муркотіла від задоволення, слухаючи, як Мауглі переміг тигра.
Вже давно зійшло сонце, але ніхто ще не збирався спати, і час від часу Мати Вовчиця закидала голову вгору і пирхала, з насолодою втягуючи повітря, коли вітер доносив запах тигрової шкури із Скелі Ради.
— Але без Акели і Сірого Брата, — сказав, нарешті, Мауглі, — я б нічого не міг зробити. Ех, Мамо, Мамо, аби ти побачила, як ці блакитношерсті буйволи летіли яром або як вони ринули у ворота, коли Людська Зграя почала кидати в мене каміння!
— Я рада, що не бачила останнього, — сказала суворо Мати Вовчиця. — Не моя звичка спокійно дивитися, як моїх дитинчат ганяють, мов шакалів! Я примусила б Людську Зграю поплатитись, але пожаліла б жінку, яка давала тобі молоко. Так, я помилувала б тільки її одну.
— Годі тобі, Ракшо! — ліниво озвався Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося таке мудре, що його власний батько мусить лизати йому ноги. А що значить одна-дві зайвих подряпини на голові? Дай Людині спокій!
— Дай Людині спокій! — обізвались луною голоси Балу та Багіри.
Мауглі поклав голову на бік Матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що особисто йому більше не хочеться ані бачити, ані чути Людину.
— А що, — сказав Акела, нашорошуючи вухо, — коли люди не дадуть тобі спокою, Братику?
— Нас п'ятеро, — озвався Сірий Брат, окинувши поглядом гурт і клацнувши щелепами при останньому слові.
— Ми також не відмовилися б від такого полювання, — сказала Багіра, злегка помахуючи хвостом і не зводячи очей з Балу. — Але навіщо думати зараз про Людину, Акело?
— Річ у тому, — відповів Самотній Вовк, — що коли шкуру жовтого злодія розстелили на скелі, я повернувся в село по своїх власних слідах, і всю дорогу збочував, і перекидався, щоб переплутати всі сліди-стежки на випадок, якщо хто-небудь надумає за нами погнатися. Коли ж я переплутав сліди так, що й сам не міг у них утямити, Манг, кажан, пурхнув між деревами і повис наді мною. Він сказав:
«Село Людської Зграї, звідки вигнали Людське дитинча, гуде, мов осине гніздо».
— Так, я шпурнув туди великий камінь, — засміявся Мауглі, який часто розважався тим, що кидав спілі папави в осине гніздо і потім мчав до найближчого озера, щоб роздратовані оси не наздогнали його.
— Я поцікавився, що бачив Манг. Він відповів, що Червона Квітка цвіте біля сільських воріт, і люди з рушницями сидять навколо неї. Тепер я маю підстави думати, — Акела подивився скоса на старі шрами на боках, — що не ради забави люди беруться за рушниці. — Скоро, Братику, Людина з рушницею піде по нашому сліду, якщо вже не йде по ньому.
— Але навіщо? Люди вигнали мене. Чого ж їм ще треба? — сказав Мауглі сердито.
— Ти Людина, Братику, — заперечив Акела. — Не нам, Вільним Ловцям, розтлумачувати тобі, що і для чого роблять твої брати.
Він ледве встиг відхопити свою лапу, як ніж встромився глибоко в землю там, де вона щойно була. Мауглі вдарив швидше, ніж здатне устежити людське око, та Акела був вовк, а відомо, що навіть собака, який набагато відстав од дикого вовка, свого предка, прокидається (хоч який би міцний був його сон), якщо колесо воза доторкнеться до нього, і завжди одплигне раніше, ніж воно його придушить.
— Іншим разом, — промовив спокійно Мауглі, всуваючи ножа в піхви, — коли говоритимеш про Людську Зграю і Мауглі, не пов'язуй одне з одним.
— Пфф-у! Це гострий зуб, — зауважив Акела, обнюхуючи місце, куди був увігнаний ніж, — але життя серед людей зіпсувало тобі очі, Братику. Поки ти прицілявся, я міг би убити оленя.
Багіра схопилася на ноги, високо закинула голову, понюхала повітря, і всі її м'язи напружились. Сірий Брат швидко зробив те ж саме, але відійшов трохи ліворуч, щоб вдихнути вітер, що дув з правого боку. Акела відстрибнув кроків на п'ятдесят проти зітру і, трохи присівши на задні лапи, теж напружив свої м'язи. Мауглі із заздрістю подивився на них. Він відчував запахи так, як їх відчуває мало хто з людей, проте він не зміг розвинути в собі тонкого, мов найтонша павутина, чуття мешканців Джунглів, а три місяці у димному селі вплинули на нього дуже погано. Незважаючи на це, він зволожив палець, потер собі носа і почав витягатися на повний зріст, намагаючись піймати запах верхніх шарів повітря, щоправда, дуже слабкий, але зате і найбільш певний.
— Людина! — люто загарчав Акела, опускаючись на задні лапи.
— Бульдео! — промовив Мауглі, теж сідаючи. — Він іде нашими слідами. А он і