Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
Поволі пішла про нього ніким не спростована опінія, чітка і ясна, як день: мовляв, передчасно вичерпався.
– Так, так, – смутно хитали головами літературні ласуни, – щось зашвидко він списався. Знати, не відав економії творчості і надмір думок примудрявся увібгати в один твір. Велич авторського помислу, спресована у стислих, ущерть насичених мініатюрах, швидко притлумила його тягарем змісту. Трунок виявився заміцний: треба було його трохи розбавляти. І ось маєш: йому вже забракло теми. Зрештою, ніхто йому в тому не винен.
Поголос сягав Вжесьмянових вух, одначе не спричиняв з його боку щонайменшої реакції. Згодом усі змирилися з версією передчасного виснаження і замовкли. Постали, зрештою, нові таланти, на видноколі вималювалися нові постаті, і його нарешті лишили у спокої.
Публічність, без сумніву, була навіть вдоволена таким обертом справи – Вжесьмян ніколи не був аж такий популярний. Твори цього здивачілого поета, просякнуті буянням фантазії, позначені яскравою індивідуальністю, справляли некорисне враження, обертаючи на прах усталені естетично-літературні норми, дратували дослідників тим, що у немилосердний спосіб креслили всі прописні псевдоістини. А з часом його доробок було визнано за витвір хворобливої уяви, чудернацький плід маніяка, а то й шаленця. Як не крути, а Вжесьмян був незручним автором, він непокоїв і безпідставно каламутив спокійну воду. Тому по його передчасному відході багато хто зітхнув із полегшенням: оце, врешті, спочинемо.
І ніхто ні на хвилю не припустив, що присуд міг хибити, що причиною усунення з виднокола не конче мало бути творче виснаження і занепад. Хоча, по-правді, Вжесьмянові було байдуже до всіх тих легенд, він мав це за справу цілковито приватну і навіть не мислив спростовувати пусті балачки.
Справді, а навіщо? Коли те, чого запрагнув, утілиться, майбутнє відкриє цілу правду і розтрощить тверду шкаралупу, в яку добровільно себе ув’язнив. А коли прагнення не збудуться, пощо ж марно наражатися на кпини і обмови? Краще було вичікувати і мовчати.
Бо не бракувало йому сили і розмаху, лиш огорнули його нові задуми. Вжесьмян зажадав сильніших засобів експресії, запрагнув потужніших творчих реалізацій. Слова йому вже не вистачало, тож шукав чогось безпосереднішого, роздивлявся за матеріалом пластичнішим і придатнішим до матеріалізації помислів.
Ситуація була тим заплутанішою, марення тим ірреальнішими, що його творча стежина відхилялася далеко вбік від битих шляхів.
Досі переважна більшість взірців штуки оберталася в царині більш-менш реалістичній, вимальовуючи, а чи прикрашаючи прояви життя. Але сюжети, нехай навіть і вифантазувані, завжди бувають прямою аналогією реальності, употужненою, щоправда, через пафос чи екзальтацію, а себто здатною справдитися у певнім часовім моменті. Подібно й образи здатні колись матеріалізуватися, і ніщо не перешкоджає вірі у таку можливість – розум не бунтує проти її вірогідності. Навіть твори більшости фантастів не заперечують подальшого втілення, за умови, що не виглядають на забавку чи недбалий усміх управного жонглера.
Одначе Вжесьмянові вся справа уявлялася трохи інакше. Його дивакувата, загадкова творчість була одною суцільною фікцією. І даремно крутилася довкола неї зграя пролазливих, як лиси, критиків у пошуку так званих «літературних впливів», «аналогій», «закордонних течій», у надії дібрати ключ до неприступного замка Вжесьмянової поезії. Даремно спритні рецензенти вдавалися по допомогу до стовпів психіатрії, марно гортали стоси найрозмаїтіших праць, дурно порпалися в енциклопедіях: твори Вжесьмяна завше звитяжно виходили з сутички з інтерпретаторами і повставали ще більшою таїною, ніж до того – приголомшуючі, грізні, недосяжні. Від них віяло таким понурим фатумом, аж дрижаки проймали до кісток.
Попри свою безперечну, абсолютну фікційність, що у жодному пункті не перетиналася з реальністю, Вжесьмян страшив, притягав, уражав. І ще ніхто не пройшов попри його доробок з легковажним змахом рамена. Щось зачіпало в тих творах, коротких і стислих, як доторк, щось приковувало увагу, муляло душу. Якесь потужне навіювання променіло від блискучих мініатюр, писаних стилем позірно холодним, ніби бухгалтерським, ніби науковим, за яким пульсував утім запал шаленця.
Бо Вжесьмян вірив у те, що пише: із плином літ він дійшов переконання, що кожна, бодай найзухваліша, думка, всяка, бодай найбожевільніша, фантазія здатна здійснитися у просторі і часі.
– Людина ніколи не мислить намарно. Жодна думка, навіть найхимерніша, не гине безплідно, – полюбляв твердити у колі приятелів і знайомих.
І власне, ця віра у матеріалізацію фантазій розливала потаємний жар по артеріях його віршів, саме тому, мимо позірної стриманості, вони проймали до кісток.
Одначе він ніколи не був задоволений собою; як і кожен щирий мистець, шукав постійно нових засобів реалізації, щораз то виразніших форм, здатних якнайповніше втілити його думку. Зрештою, він облишив слово, знехтував мовою, як надто крихкою формою експресії, і потягнувся до чогось безпосереднішого, що за пластичністю і вразливістю перевершило б усі попередні спроби.
Це не мало нічого спільного з «відпочинком слова» символістів. Вжесьмян уважав їхні досліди надто блідими, надто імлистими і – нещирими. Він прагнув іншої реалізації.
Якою вона мала бути – і сам до пуття не відав, але вірив у її можливість непохитно. Досвід, здобутий ще в літа, коли писав і друкувався, зміцнив сю віру. Іще тоді переконався, що мимо повної фікційності, його поезію наділено потужною силою впливу на світ і людей. Химерні фантазії Вжесьмяна володіли запліднюючою міццю, збурювали незбагненні вихори, якісь божевільні розумові монади, котрі несподівано проявлялися у вчинках і жестах певних людей, у перебігу певних подій.
Однак йому і того було замало. Прагнув здійснення, незалежного від реальності і свобідного, як мрія. Це було б ідеалом – абсолютна, до решти, реалізація…
Вжесьмян розумів, що вона може його погубити. Цілковите справдження стало б одночасно абсолютним вичерпанням, смертю від виснаження, від надміру.
Бо найвищий ідеал, як відомо, у смерті. Штука пригнічує мистця своїм тягарем; помисли, зреалізовані вповні, можуть стати мстивими і небезпечними, особливо помисли божевільні. Відірвані від реального підґрунтя, вони приховують небезпеку для творця.
Вжесьмян усвідомлював цю небезпеку, та це його не спиняло. Прагнення було сильнішим над усе.
Літа тим часом тихо спливали, а задумане все не збувалося. Вжесьмян повністю віддалився від світу і замешкав на околиці міста, на відлюдній передміській вуличці, що виходила на луки і пашниці. Тут, усамітнений у двох тісних кімнатках, відтятий від товариства, витрачав він місяці й роки на лектуру і споглядання. Поволі прояви реальності обмежувалися у щодалі вужче коло. Він не приділяв їм щонайменшої уваги, відшкодовуючи лише мінімальну, неминучу данину. Поза тим, повністю замикався в
