Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

– Зі мною.

Стахур з помітним задоволенням спостерігав за враженням, викликаним цим зізнанням.

– Жартувати здоров’ю не шкодить. Кпиш чи шляху питаєш?

– Говорю серйозно. Пан доктор грав учора ввечері близько сьомої цю партію зі мною, тобто з професором Челявою.

– Брешеш, Стахуре. Знаю Челяву з університетських лекцій, але не особисто; був він колись моїм професором, викладав психологію аномальних станів.

– Казка! Чудово! Вітаю тебе, любий мій учню!

Стахур від усього серця обійняв мене.

– Ти збожеволів?!

– Анітрохи. Брат Стахур і професор С. В. Челява – це одна особа у двох формах, тобто у двох тілах. Розумієш, серце?

– Анітрохи.

– Non fa nіente, raqazzo mіo, non fa nіente, як кажуть італійці. Себто – не біда, мій хлопче, не біда. Ось тобі згрубша заяложена парабола, трохи, може, ординарна, але пристосована до тутешнього середовища, – він сягнув по брудний кухоль з-під пива, налляв туди частину абсенту зі своєї чарки і поставив переді мною обидві посудини.

– Чи бачиш цю коштовну рідину?

– Ну то й що з того?

– Крізь стінки кухля виглядає каламутно, в келиху блищить, як сльоза. Чи не так? А прецінь і тут, і там трунок той самий. Річ в оправі, серденько, річ у рамці. Остаточний вигляд і враження є сумою змісту і форми, хоч в обох ідентичний зміст повторюється. Але й форма має голос, дорогенький, – і те гарне тіло, аякже, і це бідне, потовчене в нічних бійках, порізане, обрезкле від пиятик і лайдацтва тіло. Ну, зрозумів нарешті?

– Зрозумів.

– Слава Богу, пардон, демонові життя – не вірю в Бога. Ото літератори! Все розуміють, на все погоджуються – за винятком гріхів проти мистецтва! Та щоб мене зрозуміти, треба трохи терпіння й часу…

Потягнувся за чаркою і мовив далі тоном спокійної оповіді:

– 1867 року, 20 лютого в містечку N. з’явився на світ дивний каприз природи: у певної подружньої пари народилося двоє близнят чоловічої статі, що зрослися стегнами. Після вдалої операції одне з них запало у дивний стан змертвіння, аби через дванадцять годин смертельного сну повернутися до стану яви, коли ж одночасно друге немовля виявило ознаки, притаманні перед тим першому. Духовна влада мала при хрещенні чималий клопіт. Консиліум учених і лікарів жваво зайнявся феноменальним випадком, щоби нарешті оголосити, що, ймовірно, вони мають справу з єдиною особистістю, втіленою у двох емпіричних особах. Психічна енергія, що надихає життям наші тіла, була одна й та сама, а отже, і пам’ять спільна; так, духовна сила була ідентична, але не тіла – це були два різні фізичні пристрої. Кожен із нас, як емпірична особа, є сумою двох елементів, з яких один для нас спільний.

Наслідки цього капризу життя кидаються в очі при першому ж зіставленні – мій організм, збудливіший зі статевого погляду, визначально вплинув на формування вдачі, яка, у порівнянні з нахилами професора, вражає розбещеністю. Можливо, з цього джерела випливає моя закоханість у бруд і негідне життя. Проте пам’ять й інтелект є нашою спільною власністю, як щодо сили, так і щодо якості.

Я був від самого початку людиною ночі, не знав дня і його справ. Ніч і її морок розпростерли наді мною від самої колиски турботливі крила.

Ти зрозумієш труднощі виховання. Ми втратили батьків на сімнадцятому році життя. Він (тобто я у постаті теперішнього професора Челяви) мав вдачу холодну, спокійну, майже безстатеву. Це полегшувало йому навчання, дозволяло виявляти ініціативу. Ми виїхали за кордон. Чутка про нас зникла. Він заопікувався мною – ха-ха! Заопікувався! Кат би його взяв! Соромився мене, ховав від світу, тримав у таємниці від людей моє існування.

Я відразу підпорядкувався йому з покорою бидляти. І це зрозуміло – в обох нас співдіяла (бо той самий інтелект, той самий sріrіtus movens – рушійна сила, та сама пам’ять. Він уярмив моє тіло. Зрештою, я потурав йому почасти завдяки моїм дочасно пробудженим пристрастям. Я став завсідником корчми, ґвалтувальником жінок, виродком – маю кілька людських життів на сумлінні (хе-хе, на сумлінні!). Вчинив кілька злочинів. Спромігся якось вислизнути, переховуватися.

– Чи не намагався він звільнитися від тебе?

– Спочатку так. Потім прийшла йому пекельна ідея, завдяки якій я став для нього незамінним. Став професором університету, великим психологом і вирішив безоглядно експлуатувати з кафедри мої найглибші переживання. Негідник! Зручно влаштувався, володіючи двома тілами. Багато років сплю, як пес, у зачиненому, ніколи не опаленому кабінеті, аби вночі жити з тих кількох монет, які він мені милостиво залишає. Скнара! Навіть вбратися не маю за що – ходжу в його зношеному одязі. Гнида!

– Як довго він має намір зберігати це співіснування в такому близькому сусідстві? Ви, мабуть, повинні знати найменше тремтіння думок одне одного?

– Звичайно. Зверни увагу, Дзержбо, – цей егоїст у професорському сурдуті постановив із себе і з мене (передусім з мене) зробити наукову проблему, над якою віддавна працює. Справа вже на підході до завершення, з дня на день може мене позбутися, витиснувши перед тим, як цитрину. Але я його випереджу! – додав він із диким блиском в очах.

Я затремтів.

– Але ж він мусить знати про твої наміри щодо нього?

– Звичайно, він знає.

– Чому ж не застосує засобів обережності? Чи грає з небезпекою?

– Ха-ха! Так отож! Пан професор прорахувався. Надто довіряє дотеперішній перевазі нашого спільного sріrіtus movens, нашої спільної особистості. І почасти має рацію. Завжди досі стримував мене від самостійного вчинку якийсь внутрішній спротив. Але й організм має свій голос і права, любий Дзержбо, саме так – і це упосліджене, завжди злегковажене тіло. Я нині п’яний і сильний. Він перетягнув струну. Останній експеримент, ця вершина його праці, корона, яка має увінчати його витвір, ганебно провалився, розпаливши в мені цієї ночі непогамовний бунт. Він викликав із таємних закутків темні сили, які його знищать. Тому саме сьогодні ставлю все на одну карту і говорю вільно. Не видаси мене?

– Будь спокійний. Кажеш про кінцевий експеримент. Що маєш на увазі?

– Ха-ха! Цікавий експеримент, єдиний у своєму роді! Його предметом є Ванда Челява. Ця людина, холодна, мов риба, майже асексуальна, одружилася з гарною жінкою – дуже гарною і молодою. Мучить її, складаючи в жертву своїй великій науці.

Звичайно, я знав про її існування і вигляд. Пекельно мені подобалася і я прагнув її. Ти знаєш, що значить для такої особи, як я, фізичне прагнення жінки, пожадання її? Він спочатку чинив мені внутрішній спротив, не дозволяючи навіть входити до їхньої спальні. Але жага моя зростала – та несита жага, яка у нього є майже в стані зникнення. Нарешті піддався і дозволив дивитися на неї вночі – хотів, бач, із цього мати користь, створити