Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

Я ж довший час обмежувався спогляданням. Жінка спершу не відала про мої нічні візити, допіру вчорашньої ночі, зауваживши мене, сховалася у сусідньому салоні. Але ж не втече від мене! Нині я вже намагався штурмувати зачинені двері, і лише коли вона почала кричати, я, боячись, що збудяться сусіди, пішов, щоби напитися і набратися відваги. Занадто мене роздражнила. Це скінчиться для них фатально. Секс, мій любий, це непередбачуваний елемент. Сьогодні ще повернуся, заволодію Вандою, заберу гроші, а самого задушу, як пса. Якщо нині цього не зроблю, завтра він зі мною поведеться так само.

Договорюючи ці слова, Стахур зірвався зі стільця і виклично дивився вдалину. Був страшний. Гострі білі зуби, мов ікла роз’юшеного вепра, блищали у викривлених пристрастю устах, спітніле волосся спадало в безладі на чоло.

– Маєш рацію, – сказав я, намагаючись зберігати холодний спокій, – я тобі у цьому допоможу.

– Ти?! – кинув на мене погляд, сповнений вдячності. – Дякую! Добрий ти хлопець, – і потиснув мені руку.

– Тож у путь, негайно! Вже пізно – шоста ранку. Можуть нам перешкодити.

Ми вийшли.

Був ясний сонячний ранок. Місто, що вже прокинулося, гомоніло голосами нового життя. У завулках тулилися вицвілі постаті жінок, із шинків нахильцем сунули нічні гості. Якийсь волоцюга широко позіхнув, випроставши затерплі руки і поволікся далі хідником. Дорогою рипіли під купою городини візки перекупниць, розлягався важкий стукіт міських фургонів.

У повітрі снувалися вранішні дими фабрик, затуляючи час до часу червоний круг сонця над костелом. Бадьоре тремтіння світанку стрясало тіла, розливаючи в атмосфері міцний запах озону.

Стахур ішов у поспіху, нервово, кидаючи щохвилини погляд на годинник. Я мовчки тримав із ним крок. Близько сьомої ми входили в браму. Щастя, що на сходах нікого не було. Стахур відчинив кабінет, пропустив мене, замкнув за собою двері в коридор і, не затримуючись ані секунди в робітні, провів мене до спальні.

Серце стукало в мені, як молот, хвиля крові вдарила в голову. У кімнаті ми застали лише сплячого професора, пані Ванди не було – мабуть, втомлена пригодами минулої ночі, ще не прокинулася.

Стахур, втупивши хижий погляд у сплячого, вказав на нього рухом руки:

– Дивися, це той! Задушу його, як пса!

І вже рушив до ліжка з простягнутими перед собою руками, коли я раптом витягнув із кишені браунінґ й одночасно, хапаючи його за груди, вигукнув:

– Ані кроку далі!

Стахур шарпнувся, але наставлений просто в груди ствол револьвера заспокоїв його.

– Га! – видушив крізь зуби. – Хто ти, підлий зраднику?!

Я назвав своє справжнє прізвище.

На звук імені Стахур втупив у мене уважний погляд і раптом зрозумів.

– Негіднику, падлюко, пане докторе! – засичав він в оскаженінні. – Ще один експериментатор! Того ж гнилого штибу, що й той у ліжку, його учень! Пусти мене, бо нароблю крику!

– Даремно погрожуєш – тепер і так без скандалу не обійдеться.

– Пусти мене заради всіх святих! – простогнав він, змінюючи тон. – Коли прокинеться, вб’є мене!

– Будь спокійний. Не можу допустити злочину. Мусимо чекати.

Коли я договорював ці слова, двері салону розчинилися, і на порозі зі зброєю в руці стала бліда, мов стіна, пані Ванда.

– Прошу нічого не боятися, – заспокоїв я її. – Він у мене в руках. Зачекаймо до восьмої.

Професорова сіла у крісло біля ліжка, з неспокоєм поглядаючи то на нас, то на чоловіка, то на годинник. Так ми мовчки перечекали три чверті години, довгі, мов століття. В міру того, як стрілки наближалися до фатальної години, неспокій Стахура зростав, переходячи у розпач. Благав відпустити його. Я був змушений заспокоювати його, запевняючи, що в моїй присутності йому нічого не загрожує. Але конфронтацію щодо третьої особи я уважав за необхідну до остаточного вирішення справи. Попри це Стахур намагався кілька разів видерти з моїх рук зброю, але марно.

За п’ять хвилин перед восьмою розпач нещасного сягнув піку – виглядав, як божевільний. Нерухомо втуплені в циферблат очі стежили за рухом стрілки, зчепленими руками він судомно вигинав пальці. Раптом завмер, білки очей пішли вгору, і безвладною масою, вихопившись із моїх рук, він заточився на підлогу.

Дзиґарі пробили восьму.

Почулося тихе полегшене зітхання з уст пані Ванди:

– Заснув.

Але тієї ж миті тремт життя струснув тілом професора, і, підводячись із ліжка, він почав протирати рукою чоло і очі. Раптом, скинувши рештки сну, зорієнтувався. Притомно подивився на нас, на волоцюгу, що трупом лежав на килимі, і мерщій пригадав собі все. Рішення, швидке, немов блискавка, майнуло в сірих бистрих очах. Одним стрибком опинився біля дружини, підняв опущений нею на підлогу револьвер і перш, ніж я встиг перешкодити, вистрілив у Стахура. Постріл був влучний – розтрощив йому черепа. Сплячий не ворухнувся.

Та сам професор Челява вхопився рукою за чоло, притискаючи її в місці, яке відповідало рані вбитого. Через деякий час опустив руку і, дивлячись на тремтячу, мов тростина, дружину, прошепотів:

– Реактивна дія.

І вказав рукою на круглу червону пляму на чолі, ніби слід від сильного удару. Через хвилину знову звернувся до дружини:

– Вийди звідси, Вандо, вигляд трупа погано на тебе діє. Я не вчинив злочину – маю право розпорядитися цим тілом на власний розсуд.

Професорова вийшла.

Тоді Челява наблизився до мене:

– Пане докторе! Дякую за допомогу й порятунок. Проблему мого життя розв’язано. Прошу Вас бути свідком у цій справі. Мусимо негайно доповісти властям й усунути трупа.

І подивився на мертвого Стахура дивним, загадковим поглядом.

Дивився і я, пройнятий жахом і здивуванням. Несподівано почув якийсь глибокий, всеохоплюючий біль: шкода мені стало цього злидаря, цього геніального дідька, людини нічного мороку і злочину, трагічної іграшки життя.

І, вклонившись, я мовчки відійшов.

Через два тижні після цього випадку на лаву обвинувачених суду в П. сів проф. д-р С. В. Челява – за звинуваченням у вбивстві. Після проведеного слідства і заслуховування свідків підсудного звільнили двадцятьма трьома голосами проти трьох від вини і кари.

Двома роками пізніше Лондонське наукове товариство видало твір проф. С. В. Челяви під назвою «The Soul and the Body or The Hіstory of a Man wіth Two Bodіes. The Рrobleme of My Lіfe» («Душа і тіло, або Історія людини з двома тілами. Проблема мого життя»). До тексту автор долучив два портрети: свій і брата Стахура.

ЦАРИНА

[15]

Збігло вже дванадцять літ відтоді, як Вжесьмян остаточно покинув писати. Як уклав у 1900-му четвертий том своїх оригінальних і химерних поезій, так і