У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

— Страх як люблю письменників, — підхопила дама в рожевому, — тільки вони й розуміють жінок… Вони та ще такі рідкісні люди, як ви. Даруйте мені моє невігластво, друже: хто такий Волабель? Це не його томики з золотими зрізами стоять у вас у спальні? Пам'ятаєте, ви обіцяли мені дати їх почитати, я поводитимуся з ними дуже обережно.

Дід Адольф терпіти не міг позичати свої книжки, тож і зараз нічого не відповів і вирядив мене в сіни. Нестямно захопившись дамою в рожевому, я палко обцілував протхнулі тютюном щоки мого старого родича, й поки він геть спантеличено, не зважуючись сказати навпростець, натякнув, ніби волів би, щоб я про цей візит не прохопився перед моїми батьками, я зі слізьми на очах запевнив діда, що його доброта просто безмірна і я неодмінно віддячуся.

Справді, я був йому такий удячний, що вже за дві години, сказавши рідним кілька загадкових речень і побачивши, що мої слова безсилі дати їм уявлення про те, що зі мною стряслося незвичайне, вирішив поставити всі крапки над «і» й виклав їм у найменших подробицях, як ходив до діда. При цьому мені й на думку не спадало, що можу цим наробити йому шкоди. Я був далекий від гадки, ніби мої батьки угледять щось негарне в тому, в чому я нічого негарного не вгледів. Хіба ми не виконуємо на кожному кроці прохання приятеля перепросити якусь жінку за те, що він не зумів їй написати? Виконуємо, бо вважаємо, що коли нам байдуже до цієї мовчанки, то так само байдуже й цій особі. Я, як і всі ми, уявляв: мозок інших людей — це зашкарубле й слухняне вмістище, нездатне до специфічних реакцій на те, що в нього вводиться. Ось чому, вірилося мені, кажучи моїм батькам про своє нове знайомство в діда, я одночасно передаю їм, як я й мав за мету, власне доброзичливе ставлення до цієї зустрічі.

На превеликий жаль, критерій оцінки поводження діда Адольфа був у батька й матері зовсім інший. Батько мав з дідом дуже гостру розмову, як це внесли мені в вуха. За кілька днів, зустрівшись на вулиці з дідом Адольфом, який проїздив одкритим екіпажем, я відчув біль, удячність, гризоти, і все це мені захотілося йому передати. Почуття були такі сильні, що простий шапковий уклін здався б проти них жалюгідним, — дід міг подумати, ніби збуваюся банальною ввічливістю. Я поклав собі утриматися від цього явно недостатнього поруху — просто відвернувся. Дід подумав, що батьки не веліли з ним вітатися, й поки віку їм цього не простив. Хоча він помер по кількох роках, ніхто з нас ніколи більше з ним не бачився.

Ось чому я не входив більше до замкненої нині кімнати діда Адольфа. Стояв біля підсобки, тим часом Франсуаза, появившись на порозі, сказала мені:

— Я накажу посудниці зварити каву і подати гарячої води, а мені час до пані Октав.

І тоді я рушив до себе й узявся за книжку. Посудниця була в нас істотою ніби безтілесною, такою собі постійною установою, на яку, попри вічну зміну перехідних форм, у які вона вбивалася, жодна посудниця не працювала в нас понад два роки, — незмінні функції накладали на них знак спадковосте та ідентичносте. Того року, коли ми, прибувши на Великдень, поглинали стільки спаржі, наша посудниця, якій звичайно доручали чистити й спаржу, була сердешне, хворобливе створіння, вагітне на останніх днях, і було дивно, що Франсуаза ганяє її туди-сюди й навалює на неї стільки роботи, адже та насилу вже носила поперед собою таємничий, з кожним днем усе замашніший козуб чудової форми, який випинався під її широченним фартухом. Фартух нагадував плащі на деяких алегоричних фігурах Джотто, карточки з яких дарував мені пан Сванн. Саме він і звернув нашу увагу на цю подібність і, питаючи про посудницю, сказав: — Як ся має Милосердя Джотто?

А втім, бідолашна молодичка, брезкла від тяжу, з квадратними щоками, скидалася на дужу хлопчачурку, точніше — матрону, цього втілення чеснот у капелі Арена. Нині для мене ясно, що вона мала ще одну рису, спільну з падуанськими Чеснотами і Вадами.

Так само як ніщо в подобі посудниці не відбивало краси й душі того додаткового символу, який роздимав їй живіт і який вона носила як звичайний тяжкий тягар, нібито зовсім не розуміючи його сенсу, так і тілиста господиня, над якою в Арені пишався напис «Caritas»[2] і репродукція з якої висіла на стіні в моїй комбрейській класній кімнаті, здавалося, нітрохи не підозрювала, що вона є втіленням цієї чесноти, оскільки нічого навіть віддалено схожого на милосердя не зраджувало її енергійне й грубувате обличчя. У відповідності з добрим задумом маляра, вона топче ногами дари землі, але топче так, ніби чавить виноград, щоб добути з нього сік, або, ще краще, ніби залізла на мішки, щоб стати вищою. Вона вручає Господу Богу своє пломінке серце, краще сказати, «передає» його йому, як передає куховарка коркотяг з віконця свого підвалу тому, хто стоїть біля вікна нижнього поверху.

Здавалося б, в очах у Заздрости має горіти заздрість. Але і в цій фресці символ посідає таке велике місце й зображений так яскраво, гад, який сичить в устах Заздрости й заповнює собою ввесь її широко роззявлений рот, такий великий, що, аби втримати його, лицьові м'язи Заздрості нап'яті, мов у дитини, яка надимає кулю, вся увага Заздрости, а заодно й наша, цілком зосереджена на роботі губів, і їй уже не до заздрісних помислів.

Сванн щиро захоплювався цими постатями Джотто, зате я довгий час не зазнавав жодної втіхи розглядати в класній кімнаті, де були розвішані привезені ним копії, Милосердя без милосердя, Заздрість, ніби взяту з підручника медицини, де демонструються ілюстрації стиску голосової щілини, або язичка через пухлину на язиці, або введення в рот операторського інструменту. Не приваблювала мене Справедливість, чий непоказний портрет із дрібними прабильними рисами скидався на обличчя деяких гожих комбрейок, побожних і черствих, яких я бачив у церкві і які давно вже були резервістками Несправедливости. Й лише згодом я збагнув, що своєю дивовижною красою, незвичайною самобутністю ці фрески завдячують тій великій ролі, яку відіграє в них символ; завдячують також тому, що дія на фресці не є символ, бо символічна ідея в ній