Тiнi забутих предкiв - Михайло Михайлович Коцюбинський
— Ах, Боже!
— Іваненка стягли з звощика і розбили голову. Маєте два. Залізко мусив присягати на самодержавіє, бо били люто. Маєте три. Акушерку Рашкевич, кажуть, на смерть забили. Поліції нема, щезла. Нас оддали п’яній голоті... Треба всім зібратись на майдан коло думи. Чуєте? Зараз. Зараз треба зібратися і одбиватись оружно!
Доктор кричав так сильно, немов на площі перед народом.
Пані Наталі той крик розривав груди. Ах, тихше... тихше... почують... — благали її очі і болісний вираз.
Притискала до грудей руки і все з жахом шептала:
— О пане докторе... пане докторе... будьте ласкаві... Ах, Боже...
Але доктор не слухав.
— Беріть револьвер, — кричав він, — і ходім зараз!
— Я не маю револьвера, — сердито скрикнув Чубин-ський.
— Ф’ю-у! — аж свиснув доктор. — Як, ви не маєте оруж-жя? То ми вміємо тільки промови говорити, а як прийде що до чого... Нє-е, голубчики, так не можна... Сидіть же собі тут, поки не накриють, як курку решетом, а я піду...
— Куди? — кричав собі пан Валер’ян. — Це ж безглуздя, ви нічого не вдієте...
Але доктор махав руками і з криком вибіг із хати.
На Чубинського напав тепер страх. Ганебний, підлий страх. Він це розумів. Що ж робити? Куди подітись? Він не хотів загинути такою безславною, страшною смертю. Сховатись? Ні, не самому, о ні, а всім, це очевидячки... Він озирнувсь по хаті. Жінка стогнала напівпритомна і стискала руками голову. Варвара тупала біля столу. Втекти? Куди? Десятки планів займались у його мозку, як блудні вогники, і зараз гасли. Ні, не те... не те... Звірячий жах ганяв його по хаті, од дверей до дверей, а він намагавсь гамувати його і весь тремтів. «Не втрачай голови... не втрачай голови...» — говорило щось у ньому, а думки так і бігали в нього, як у звіра, що піймався в пастку. А? Що таке? Чого вона хоче? Що-о?
— Сніданок чи подавати?
Ах, то Варвара.
Це трохи опам’ятало його.
— Що ви говорите?
— Чи подавати, питаю, сніданок?
— Сніданок? Не треба. Ви ж чули?
— Чому не чула... Х-ха!
Те «х-ха!» зупинило його серед хати. Він помітив, як здригнулось лице Варвари, мов спокійна вода од виплеску риби, і одна з хвиль докотилась до нього.
— Панів б’ють... — жалібно пояснив пан Валер’ян і з здивуванням побачив, що сите тіло Варвари тіпається, немов од стриманого сміху.
— Чого ви?
— Я та-а...
І раптом сміх той прорвався.
— Ха-ха!.. Б’ють... і нехай б’ють... Ха-ха-ха!.. Бо годі панувати... ха-ха-ха!.. Слава ж тобі, Господи, дочекалися люди...
Вона аж перехрестилася.
Лице в неї наллялось кров’ю, очі спалахнули, вона підперла боки червоними, голими по лікоть руками і хиталась од сміху, як п’яна, аж великі груди її скакали під заяложеним убранням.
— Ха-ха-ха!.. а-ха-ха!..
Вона не могла здержати сміху, непереможного, п’яного, що клекотів у грудях і лиш, як піну, викидав окремі слова:
— Ха-ха-ха!.. всіх... викоренити... ха-ха-ха!.. щоб і на насіння... всіх!.. а-ха-ха!.. — вона аж хлипала.
Той дикий регіт один скакав по хаті, і було од нього так болісно й лячно, як од шаленого танцю гострих ножів, блискучих і холодних. Немов дощ блискавок сипав той сміх, щось було убійче і смертельне в його переливах і наводило жах.
Чубинський аж ухопився за стіл, щоб не впасти.
Той сміх бив йому просто в лице. Що вона говорить? Щось неможливе, безглузде...
Пані Наталя перша скочила з місця.
— Геть! — скрикнула вона тонко й пронизувано. — Геть!.. Вона ще дітей мені поріже!.. Жени її геть!..
Варвара вже не сміялась. Лиш груди в неї все ще скакали, а голова схилилась низько. Вона поглянула скоса на паню й, забравши в оберемок посуду, важкою ходою подалась до кухні.
Босі ноги гупали по помості. Чубинському зробилось душно. Він увесь тремтів. Зробив кілька кроків услід Варварі і став... Щось неможливе... незрозуміле... Якийсь кошмар.
Побіг до кухні й одчинив двері.
Там було ясно.
Побачив Варвару. Стояла біля стола зігнута, зів’яла, спокійна і щось стирала.
— Вар...
Хотів говорити і не міг.
Лише дивився. Великими очима, наляканими, гострими і незвичайно видющими. Обіймав ними цілу картину й найменші дрібниці. Побачив те, біля чого щодня проходив, як той сліпий. Ті босі ноги, холодні, червоні, брудні й порепані... як у тварини. Дранку на плечах, що не давала тепла. Землистий колір обличчя... синці під очима... То ми все з’їли, разом з обідом... Синій чад у кухні, тверду лаву, на якій спала... поміж помий, бруду й чаду... ледве прикриту... Як у берлозі... Як та тварина... Зламану силу, що йшла на других... Сумне, каламутне життя, вік у ярмі... Вік без просвітку, вік без надії... робота... робота... робота... і все для других... для других... для других... щоб їм було добре... Їм, тільки їм... А він хотів ще од неї приязні!..
Не міг говорити. Пощо? Все таке ясне і просте.
Вибіг із кухні назад в столову.
— Ти бачила? — кинувсь на жінку. — Не бачила? Піди подивися...
— Чом вона не страйкує? — кричав якимсь незвичайним для нього голосом. — Чом не страйкує?
Бігав по хаті, наче хто бив його пугою; йому було душно, не мав чим дихати.
Підбіг до вікна й, не пам’ятаючи, що діє, почав одкру-чувати гайку. Швидко й нетерпляче.
— Що робиш? — кричала на смерть перелякана жінка.
Не слухав. Пхнув щосили прогонич. Залізний бовт з брязком ударив у віконницю, аж луна пішла під високою стелею. Вікно відскочило, вдарилось половинками в лутки, і в хату віллялось жовте каламутне світло. Осінній вітер кинув досередини цілу хмару дрібного холодного пилу і якихсь невиразних хаотичних згуків.
— Чом вона не страйкує?
Ловив грудьми холодне повітря і не помічав навіть грізного клекоту вулиці.
А вулиця стогнала.
— А-а-а... — неслося десь здалеку, як од розірваної греблі.
— А-а-а... — котилось ближче щось дике, і чулись в ньому і брязкіт скла, і окремі крики, повні розпуки та жаху, і тупіт ніг великої юрми... Скакав по вулиці звощик, і гнався за ним туркіт коліс, як божевільний... Осінній вітер мчав жовті хмари й сам
