Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес
— Уряд іще подумає, чи платити їх, — правив своєї Аревало.
— Визнаймо, — промовив гість із велетенськими руками, — що указу про виплату пенсій ніхто не схвалить. Цей крок потребує сміливості.
— А як же обов’язок? — поцікавився Рей.
— Днями я чув про план упровадження компенсацій, — сказав гостролиций, — начебто літнім людям запропонують землі на півдні.
— Кажучи чесно та навпростець — усіх старих депортують, — відповів Данте.
— Наче гарматне м’ясо, — докинув Рей.
— Щоб запобігти інфільтрації наших братів-чилійців, — притакнув Аревало.
— Де Джимі? — знов озвався Відаль.
— Як це «де»? — здивувався Аревало. — Вийшов по тебе. Чи ти його не зустрів?
— Хіба він не пішов у туалет? — перепитав Відаль.
— Я бачив, як він виходив, — утрутився Рей. — Через ці двері. Сказав, що по тебе.
— Джимі — хитрий лис, — мовив Данте. — Збіговиськ не любить і за першої ж нагоди тікає додому, у своє кубло.
— Сказав, що йде по тебе, — повторив Рей.
— Я його не бачив, — мовив Відаль.
— Він хитрий лис — утік додому, у своє кубло, — торочив Данте. — Ми ж не відучора знаємося.
— Сердешного Нестора ми теж усе життя знали, — сказав Аревало. — Піду перевірю, чи вдома Джимі.
— Я з тобою, — підвівся Рей.
— Співчуття вже начебто висловлені, — підсміхнувся гостролиций. — Чого ви так переймаєтеся? Скоро вернеться.
— Я сам піду, — озвався Відаль. — Він же по мене вийшов.
— Добре, — кивнув Аревало. — Підемо разом.
Аревало накинув плащ, Відаль закутався в пончо. На порозі вони спинилися, вдивляючись у пітьму, а потім вийшли надвір.
— Не те, щоб страшно, — пояснив Відаль, — але хотілося б уникнути несподіванок.
— Ще гірше — чекати нападу. Крім того, я не хочу лишати за цими довбнями ініціативу у справі моєї смерті. Мушу визнати, що й хвороба мене не втішить. Пустити собі кулю в лоб чи викинутися з вікна, мабуть, теж неприємно. А з пігулками, якщо заснеш і захочеш прокинутись, — як воно буде?
— Годі, бо ще пристанеш на довбнів. Хоча ці двоє сказали мені, що нас у старигані не записували.
— Ну то, бач, не такі вже й довбні. Принаймні збагнули, що жоден старий не вважає себе старим. А ти їм повірив? Вони присипляють нашу пильність, щоб мати з нами якнайменше мороки.
— Я дуже погано вчиню, якщо ризикну?
— Тобто?
— Ці стовбури такі помітні в темряві. Якщо мене заскочать, то буде жалюгідне видовище.
Відаль помочився під дерево; Аревало приєднався й собі.
— Це через холод, — припустив він. — Холод і вік. Одне з найчастіших наших занять.
Друзі, повеселівши, рушили далі.
— Один із тих молодиків пояснював мені… — почав Відаль.
— Отой прищавий?
— Ні, курдупель з риб’ячим лицем.
— Байдуже.
— Він пояснював, що в основі цієї війни зі свиньми лежать поважні причини.
— І ти повірив? — перепитав Аревало. — Не буває поважних причин для вбивства.
— Вони говорили про приріст населення і про те, що кількість нікчемних старих дедалі зростає.
— Вбивають хіба що з дурості. Чи зі страху.
— І все-таки проблема нікчемних старих не вигадка. Узяти хоч матір Антонії — ту жінку, яку прозвали Солдафоном…
Проте Аревало не слухав.
— На цій війні хлопчиська вбивають з ненависті до старих, якими будуть самі, — правив своєї він. — З ненависті, породженої страхом.
Холод змусив їх наддати ходи. Щоб не йти попри багаття, вони одностайно вирішили зробити гак у кількасот метрів і вийшли туди, де ліхтарі не були розбиті.
— При світлі, — мовив Відаль, — ця війна зі свиньми здається немислимою.
— Тут усі сплять, — сказав Аревало, коли вони підійшли до будинку Джимі й марно спробували відшукати бодай одну щілину світла.
— Може, подзвонімо? — запропонував Відаль.
— Подзвонімо.
Відаль натиснув на кнопку. У глибині будинку теленькнув дзвінок. Кілька секунд вони почекали, і Відаль запитав:
— Що нам тепер робити?
— Подзвони ще раз.
Відаль натиснув на кнопку, і знову вони почули розкотистий дзенькіт.
— А що, коли Данте правду сказав, і цей собі спить?..