Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

— Знаю, знаю, — вимовив він.

— Ви знаєте, але ці юні бунтівники, справжні злочинці, — що вони знають? Той самий Артуро Фаррелл…

— Екстреміст. Я з вами згоден. Екстреміст і облудник.

— Найгірше те, що в основі цього руху немає нічого. Анічогісінько. Відчай.

— Е, ні, сеньйоре. Щодо цього ви помиляєтеся, — заперечив опецьок.

— Ви так гадаєте? — перепитав Відаль і, очевидно в пошуках підтримки, зиркнув у бік Аревало.

— Упевнений, бо там є вчені люди. Багато лікарів, плановиків і соціологів. Скажу вам, тільки між нами: там навіть церковники є.

«У тебе лице, як у сома», — подумав Відаль, а вголос відповів:

— І всі ці світила не знайшли собі кращих доводів?

— Прошу вас. Аргументація в них небездоганна, але точно розрахована на те, щоб запалювати юрбу. Масам потрібна швидка і беззастережна дія. Утім, повірте, що в Центрального комітету інакші мотиви. Зовсім інакші.

— Сумніваюся, — відповів Відаль і знову зиркнув у бік Аревало.

— Чому? — озвався прищавий юнак. — Якщо пригадуєте, саме через це ліквідували губернатора, який не віддав наказу стерти з міського герба гасло «Правити означає населяти». Є ще одна схожа фраза, так само безвідповідальна, але я її забув.

— Про мене, — докинув опецьок, — то найбільше винні лікарі. Це вони заполонили світ старими, а тривалості людського життя ні на день не подовжили.

— Я тебе не розумію, — зізнався прищавий.

— Назви хоч когось, хто дожив би до ста двадцяти. Бо я нікого не знаю.

— А й справді. Заполонили світ нікчемними, нікудишніми стариганями.

Відаль згадав матір Антоні!

— Старий — це перша жертва приросту населення, — мовив опецькуватий. — Друга жертва, на мою думку, серйозніша: індивідуальність. Згадаєте мої слова: невдовзі індивідуальність стане забороненою розкішшю і для вбогих, і для заможних.

— Хіба це не передчасні заходи? — спитав Відаль. — Однаково що лікувати здорового.

— Саме так, — відповів прищавий. — Профілактична медицина.

— Ми тут розводимо з вами теорію, — правив своєї Відаль, — а тим часом людей убивають. От хоч і бідолашного Нестора…

— Це страшно, але так було завжди. Якби мене спитали, то я би свідомих дідків не чіпав, а натомість улаштував би ще одне побиття немовлят.

— Оце ми тоді наслухалися б, — відповів прищавий. — Що нищимо цвіт країни, що діти — це наше майбутнє. Уявляєш, як скиглили б матері?

— Мене це не хвилює. Вони чудово знають, що не повинні привертати увагу.

Удруге за вечір Відаль подумав, що чоловік, живучи, ні на що не зважає.

Доки він переймався бозна-якими особистими дурницями (передусім пунктуальним дотриманням давніх звичок: випити вранішнє мате, відбути сієсту, вийти на площу Лас-Ераса — застати й собі пообіднього сонця, — зіграти у труко в кав’ярні) — у країні відбулися надзвичайно великі зміни.

Онде ці двоє юнаків — прищавий та опецькуватий, інтелігентніший з вигляду, — говорять про них, наче про щось давно відоме й звичне. А він, можливо, тому, що не стежив за процесом, тепер нічого не розуміє. «Я залишився осторонь, — подумав Відаль. — Я вже старий чи наближаюся до того».

— Сеньйоре, про що ви думаєте? — доволі дружньо поцікавився банькатий хлопець.

— Про те, що я старий, — сказав Відаль, замислившись, чи не надто він необачний. Так незчуєшся, як накличеш на себе біду.

— Даруйте, — заперечив банькатий, — але, як на мене, це нісенітниця. Ви не старий, о ні. Я розташував би вас у зоні, яку цей облудник Фаррелл називає нейтральною. Ви не молодий, але вважати вас дідком ніяк не можна.

— Річ у тім, — завважив Відаль, — що хтось із цих розбещених урвиголів точно матиме іншу думку.

— Така помилка малоймовірна — хоча можлива, не сперечатимуся, — відповів опецьок і тут-таки пояснив: — Через кипіння пристрастей.

Відаль засмутився, вкотре подумавши, що не знає ситуації в деталях. Розмова з юнаками видалася йому жалюгідною спробою здобути їхню ласку.

— З вашого дозволу, — промимрив він і перейшов до друзів, бажаючи відчути себе вільніше.

— От і подивимося на поведінку уряду в момент істини, — ваговито розводився в сусідньому гурті Рей. — Виплатить він, що мусить, чи ні.

— Тільки не забувай, — попередив Аревало, — що це нескоро буде. Нам не заплатять, навіть якщо відновлять порядок.

— Де Джимі? — запитав Відаль.

— Не перебивай, — відбуркнув Данте. Звісно, він нічого не розчув. — У нас тут важлива розмова. Про пенсії.