Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Бабуня усміхалася, як до балачки десятилітньої дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч в душі знала добре, що внучка, котру любила понад все на світі, думала й поступала на свій молодий вік поважно й чим раз то здобувала собі супроти неї в тім напрямі твердий ґрунт. «Як Бог захоче, серденько, — говорила відтак спокійно, — бо все-таки він рішає людську долю. Він один остає, помимо всього, одинокий керовник і проти нього не станеш нігде на суд, коли не йде, як хочеш. А може, прийде й такий чоловік по тебе, завертаю я знов на своє, що й всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо будь-що-будь призначення жінки є все-таки не що інше, а бодай на першім місці, вийти заміж, дбати про домашню господарку, про чоловіка й виховувати гарних і добрих дітей. Та хоч я й говорю тобі се, то ми знаєм, донцю, що я твоєму бажанню не стану ніколи на дорозі й в чім буде треба, буду тобі помічною, хоча настроюю собі вже від тепер твого батька ворожо та з ним самим ти не дійдеш до успіху.

Та одно знай заздалегідь: я дам засоби на студії, як прийде відповідна хвиля, їх в мене є, Богу дякувати, для тебе доволі — а ти мені є найближча й наймиліша (другі свояки мені хоч по крови не менше близькі — напримір, мій брат, а твій стрийко Альфонс і його внучка Дора), але вони мені наче й байдужні: хто мною соромиться й погорджує, того й я не хочу знати. Але дам, як кажу, засоби з тою умовою, щоби ти з рік або й більше перед виїздом до Академії перебула ще в дома. Я хочу, щоб ти випочила зі шкільної науки; побавилась, погуляла, пізнавала людей. Се конечне треба, доню… — додала поважно, побачивши, що Ева зморщила чоло, — і аж тоді їдь в чужий світ і там нехай вже тебе Господь має в своїй опіці. Не можна — так відразу не прилагодитися тілом і духом покинути родинний дім — кинутися в чужинецький вир життя. Недобре так. Та й ще одно.

Цілий округ знає, що в Покутівці в о. Захарія є одинока донька. За два роки їй буде вісімнадцять. Вона буде дорослою й по матурі. Не випадає перед світом і молодими людьми, богословами й іншими зачиняти двері. Спитайся колись про те й твоєї виховавчої пані Емі. Вона, певно, з моїм поглядом згодиться (хоч подеколи й батькові підбасовує). Походить сама з дому священичого, бо донька пастора. Хто знає, яке там життя в тій чужині? Хто його знає? Здалека нам все краще видається й всюди ліпше, де нас нема, а приступиш ближче, то побачиш іноді таке, що душу тобі переверне. Я хоч не старосвітська, але не дуже-то довіряю й фунтові новомодного життя, чи, як ви кажете, таким „принципам“. Я чула багато дечого від пані докторки Емі: ти знаєш, вона щороку подорожує, вештається по своїй Німеччині та й деінде. Чула й від других поважних людей і мені не все видиться добрим і безпечним в теперішніх часах. Особливо та велика свобода і в відносинах, приміром, обох полів до себе. Що в них благороднішого й кращого тепер і в якім розумінню допровадило до ліпшого? Що ті новітні відносини дали безпечнішого одним і другим? Що одні стали сміливішими, а другі о степень менше соромливі? Що непорочність зменшилася.

Не смійся, донцю, з того, що я говорю, бо я без підстави не говорю й наслідки того, що наводжу, поважні. Ти ще навіть не в силі поняти їх, — доповнила баба, коли в очах внучки заблис збиточний усміх. — Не смійся, се добре й мудро як жінка має й свій власний хліб в руках, але заким вона його осягне, намотається стільки, чогось якого такого всього вокруг обох полів, з чим ми старі не годні згодитися. Бути може, що воно й мусить так бути, та по-мойому чому? Не смійся, — повторяю, Евко, — око старшого загострене досвідом, тим гірким досвідом справдішнього життя, так як слух сліпого, котрий хоч не бачить, предвиджує і вгадує багато чуттям і інстинктом, що діється округ нього, або й мало би відбутися.

Остань ще під опікою родичів і докторової Емі, набери ще з рік в більшім місті, хоч би нашій столиці, життєвих досвідів і такого ж знання. Навчися доброго поведения, пороби з мужчинами знайомства, що вміють з себе ріжних удавати, добрих і святих. Заглядай і до кухні, що не завадить і лікарці знати й ріжне таке інше потрібне жінці. Се пізнай, як кару під очима родичів — а відтак їдь у даль і йди своїй новомодній судьбі назустріч. А ми старші будемо, тим часом, тут своїм старосвітським звичаєм жити й тебе, донцю, з великого світу вижидати.

Я налогова, умарнована тим налогом, я знаю се, але до кращої будучности для тебе й твого щастя я безпечно причинюся. Впрочім, Господь має нас лише до часу в своїй опіці — а далі!!» — тут бабуня уривала, витираючи верхом руки очі… що за кождою такою або подібною розмовою наповнялися слізьми, притискала споважнівшу внучку до грудей, відверталася й відходила.

*

Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини і її все-таки люде шанували й через щось любили. Не можна було й бабуниними словами легковажити. Батько хоч був літами від бабуні молодший, але в наглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, вчив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священник мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не вказували на його пальцем і закидували йому того… від чого він їх остерігав. Одним словом, був противний, щоб ішла на медицину. А коли іноді примушували його до вислухування її бажань, то згоджувався… хіба на філософію.

Ох, він не знав, про що вона знала. Він не знав жінок-лікарок. А вона знала вже двох. Особливо одна запала їй в душу. Се була одна окулістка. Молода ще, бо понад двадцять і п’ятьох літах тішилася такою великою практикою в себе в дома, а окрім того, і в шпиталі, де була примаркою відділу очних недуг, що була вже, як оповідали, міліонеркою. А що буде