Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Погляд молодого чоловіка задержався черев хвилину на поважнім обличчю о. Захарія, й йому стало нараз, наче він опинився коло якогось святого.

Так через якийсь час. Відтак обізвався: «Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола „черні“ нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі чоловіка, що з розвагою й з сумлінням рішився б до того. Чи вам здається, отче, що в мені могло би бути стільки безкорисного тепла й витривалости, як вимагає, або, щонайменше, повинен мати апостол народу в собі? Ні, отче. Я вертаю до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, в котрім я б міг цілком потонути. Маю виразне почуття, що міг би стати драматичним артистом, може, ще й архітектом, або противно філологом. Про що інше не думаю. Але до теології я не вдатний. Впрочім, — додав і схилився, заслонюючи очі руками… — я не знаю, я ще молодий. Я сповняв би, може, функції душпастиря совісно, робив би для народу, що б міг, але далі… Я питаю, де та глибина, в котрій би я міг пірнути до самого забуття і, випливши з неї, дати своїй народности щось нове, реальне?»

«Ви гадаєте, що все новітнє потрібне народові? По-моєму, наш нарід не доріс ще навіть і до того „старого доброго культурного“, що вже другим народам майже в кров перейшло, а наш поки що перетравлювати починає. Де йому зі своїм сирим дитячим умом до новостей. Ну, але ви бодай одверті, й мені цікаво душу нашого молодого інтелігента пізнати. А про „глибінь“ — про яку ви говорите що… але я вам перервав».

«Що ви хотіли сказати?»

«Я хотів сказати, а радше спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, котрий, як ви лише іншими словами кажете, ще лише  о ч и м а  жиє й безнастанно одного хісна шукає?»

«Хліба, пане Цезаревичу, се не можна йому за „лихо“ закинути. Се ж перша умова до існування й в тім треба йому на поміч іти. Киньте „глубінь“ а просвіщайте його… почавши від тілесної культури, аж до високого розвою його духовности. „Глибінь“ вставиться сама, бо вона не „геній“, як сказав німець Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка[53], про Франка[54] і інших наших „глибин“ — що вийшли не з іншої верстви, як з „черні“».

Через хвилю настала мовчанка, Юліян… сягнув по папіросницю… а на ґанку зблизився несподівано сільський листонош і подав часопис і листець для панни дому.

О. Захарій спитав його, чи не відомо йому, коли був на пошті (в сусіднім малім містечку, може, годину ходу від парохії), чи не вернули п-і Орелецька (властителька пошти) додому. Виїхала з їмостею й панночкою ще зрання… й досі їх нема. Він думає, що, може, вони всі в неї… задержалися.

«Ні».

Оскільки йому відомо… пошту для Покутівки видав панич-експедитор… як звичайно… але більше він не чув і не бачив нікого… певно, далі над’їдуть. З тим звітом віддалився.

О. Захарій не сказав нічого… лиш коли чоловік вийшов цілком з подвір’я й він поглянув на свій годинник… спитав: «Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, що такої думки, як ви, себто, що відтягаються… від богослов’я?»

«Ні, я б сього не сказав, — відповів Юліян. — Що я говорив, говорив сам з себе й за себе».

«Кажуть, від молоді поступ ішов і йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі не зрілі, а може, й зовсім буденні?»

«В такім разі мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Се все сильні одиниці роблять, отче, бо буденність іде напомацки… за голосом провідника».

«Молодіж гарна, пориваюча зі своїм запалом… Але запал так само творчий, як і винищуючий».

Тут о. Захарій замовк, неначеб хотів все виявити, що важило йому на душі, лиш по якійсь хвилині мовчання зі сторони молодого чоловіка сказав, що молодіж витворяє, може бути, добре й лихе, але наш простолюд поки що є ще лише  м а т е р і а л,  з якого повинен витворитися народ, а акція в тім витворенню вимагає також і сумлінних, і просвічених… душпастирів. Але, судячи по теперішній молодежі… мені щось інше вважається.

Юліян поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола й замовк. Він не знав, що має думати. Чи отсей апостол перед ним був справді таким в душі й сумлінню, як виявляв себе? Чи була се лише його постанова намовляти молодь в ту саму область, в котрій перебував, і може, з якоїсь обави, щоб вона могла остатися з часом пусткою, до чого, здавалося, закроювалося, навертав і його туди. Хто там знав…

О. Захарій мов вгадав його думки.

«Ви ще спраді дуже молоді, мій сину, й знаєтеся не багато на життю й людях». Він сказав се спокійно з усміхом на устах.

Юліян легко спалахнув.

«Після запевнень деяких авторитетів з державного стану відомо, що нарід не вдячний, і потрібує або Христа[55], або надчоловіка[56] між собою, щоб з ним зносився й не став жертвою його темноти й з того виникаючих дисгармоній».

О. Захарій не обзивався.

«Добре було би передовсім і себе самого спитати, скільки в нас тієї любови до народу».

Тут Юліян здержався на хвильку й поглянув наново на душпастиря. Чи не заопонує він йому?

Але ні. Сей мовчав і притакнув головою.

«Тієї любови, отче, про котру кажуть і пишуть, що вона „змиває ближнім ноги“ й служить їм. Крім того, треба собі також бути й того свідомим, о скільки й в якім відношенню стоїмо ми  с а м і   д о   Ц а р с т в а   Г о с п о д н ь о г о».

«Я з вами згоджуюсь, пане Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось, як здавалося, внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите, як з книжок. З вас виробився би з часом неабиякий проповідник».

Юліян, як перше, змінив барву, вийняв наново папіроску й закурив її. Але не чинив се довго. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвір’я.

«В сій хвилі не говорю з книжки, отче. А — хоч би. То чи книжки не пишуть люде? Не черпають їх зміст по більшій части з життя? Вони ж на те й