Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Її погляд пішов по нім.

Вона.  Б а б у н я.  Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби він знав… При тих словах вона заслонила лице й прошептала: «Будучи її внучкою, що подібна не лиш з поверхности до неї… може, також колись…» — і не договорила.

Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву, яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.

Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.

При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.

Змішалася.

Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!

Се «добре» було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.

«Панно Ево!»

«Що?» — вона стала поважна, й неначе перед його очима виросла.

«Бачите, який я? По раз другий я…»

«О… нічого… скільки голов… стільки й гадок», — відповіла.

Мовчки пішли дальше.

Нараз сталося щось несподіване. Він опинився перед нею, мов вкопаний, і сказав зміненим голосом: «Панно Ево, усміхніться!»

Дівчина глянула з переляком на нього.

«Я вас прошу».

Вона похитала поважним заперечуючим рухом голови.

«Я вас прошу».

«Я не можу. Ви глузуєте».

«Ні. Я цілком поважно прошу. Як свою сестру, усміхніться!»

Вона глянула вдруге в його очі й опустила погляд.

Вони в нього ждали, були такі повні несказанної чистої щирости в тій хвилі й просили.

Вона мимоволі усміхнулася — а з тим і на його гарнім молодім обличчі указався, мов сонячний промінь, усміх.

«Дякую», — сказав коротко. Якийсь час ішли не промовляючи до себе жадним словечком, віддалені о крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись матір’ю, кожде з своїми думками зокрема.

*

Був поважний й лише час від часу спинявся його погляд на ній, неначе взяв її від хвилі, як заговорила про силу «блуду», під свою мужеську опіку.

Нараз вона кликнула: «Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут!» — і показала рукою направо. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби й вільхи, заблистіла проти сонця, що клонилося жевріючи, — вода ставу. Обоє направилися туди мовчки.

Він доглянув воду.

Сонце, здавалося, утікало перед ними між деревиною. По разові кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах, колінах, там знов просто в обличчя, на груди, там на плечі, доки не опинилися над самим берегом ставу.

Лежав розкішний, темно-зелений під берегом лісу й в хвилі непорушно спокійно.

Вона глянула цікаво на юнака й по її устах заграв любий й тріумфуючий усміх. Що він каже про став на отсім місці?

«Рай», — відповів коротко. Коло густо виростаючої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи собою парохіальний паркан, лежав невеликий човен.

Се її човен, сказала, мов рекомендуючи йому якогось свого доброго товариша. А там, далеко… на противній стороні берега, бачите? Се човен… І вже більший… панства Ґанґів. Пізнаєте?

«О так. Вже поорієнтувався».

Чи вода глибока неприманчива? Коли вона сама приходить сюди по якімсь гніві чи зворушенню, то їй так мило й вона вспокоюється. А п-ні Др. Емі, противно, не любить воду. Називає її «Unheimliches element»[48]. А знову бабуня заходить, так як і вона сюди, лише крадькома, аби родичі не знали… й ніхто зі слуг не знав, не слідкував за нею. І тут вона висипляється. Тоді вона сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду… водяний холод… її з блуду опритомнює.

Юліян поглянув, як недавно, на неї, але не сказав ні слова.

Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а коли сей скінчився, відслонив вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб… деякі загони перемінилися в стернину… а все було рівне… рівнесеньке… й здавалося… ген в далечині з небозводом.

Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до лісу, мали, крім виду на став, ще й впрост перед собою за ставом, хоч і далеко, вид на сільську дорогу, що бігла паралельно, ніби здоймаючися незначно вище нього… в інші сусідні околиці, а він… десь чим раз більше, як здавалося, звужався й зник.

Вони вернули берегом і лісом додому… зачиняючи щільно фіртку за собою.

Заким вийшли з-над берега ставу й лісу — Юліян сказав: «Ви, певно, маєте й тут десь своє улюблене місце?»

Вона притакнула головою.

«Де саме? — він оглянувся… — Тут або там? Або там, може… там, де лавка? Я її саме аж тепер відкрив».

«На однім з тих… недалеко лавки… коло неї бабуня висипляється».

«Близько берега — неправда? Троща все закриває. Як живий параван. Тут повинна десь недалеко гойдалка висіти, — сказав він знов, мов непритомним взором, — звернена в глиб лісу… й глядіть, тім казкам в лісі… які тче і виявляє ліс».

Вона дивилася на нього без слова…

Він пішов, ледве подавши їй руку.

Вона так само мовчала. Ніколи не виявляла просьбу, щоб приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою… тугу… й порожнечу… він з’являвся. Тоді не бачили ні родичів, ні нікого іншого між собою… лише подавали собі руки і йшли в сад. Він став їх обов’язком, їх сумлінням і там розворожувались їх язики.

*

В дві неділі пізніше настала сльота. Дощ падав безнастанно грубими краплями й зсувався з дня на день, і по шибках. Він полокав деревину по садах і лісу, розмокав стернину й не хотів уставати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік. Так вже чи не третій тиждень.

Одної такої сірої днини по обіді, коли Ева сиділа при вікні й дивилася дожидаючими очима на ліс, котрого найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, як з нього, а може, ще більше і з ставу, здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком і не вертались і нудились. О. Захарій перебував в своїй канцелярії… їмость зі слугою… в амбарі… де млинковано збіжжя на свіжий хліб, і тишина стала грізлива.

Сидячи так, мов потонула всією