Українська література » Сучасна проза » Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Читаємо онлайн Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська
просьбу узгляднив, виїхати найдальше позавтра додому, щоб батько не тратив ні одної днини й не журився старанням потрібних засобів до виїзду.

Перед його уявою станула нараз сцена перед матурою, де батько карав строго наймолодшу свою дитину за те, що, по його думці, їй не було чого проливати сліз. В нім, мабуть, вже тоді об’являвся хоровитий стан, бо кожда дрібниця роздражнювала його до розпалу й він, очевидно, вже перед тим носив в собі зароди до поважної хороби. Споминав відтоді хвилями про свою молодість… що вчас сам себе виховував і т. п. До того — важка, мозольна праця, сидження роками похиленому в робітні, щоб ні одного шеляга не втратити й вдоволяти публіку. Зрікався розривок, крім читання, не упадаючи духом перед родиною. Коли тут і там заглядали злидні — справді се не було легке існування й мусіло й найміцнішого підтяти.

Як сказано, молодий Юліян дивився хмарно в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно удержувані стежки, визирали з трави у взорах понасаджувані цвіти, відповідні до пори року: великі групи ушляхотнених блідо-фіялових і білих дзвінків, там знов грядки в формі арабесків, ріжноманітних «тарілок», айстрів, гвоздиків, там хризантеми, там якась чужоземна деревина, украшаючи кущі — а все в гармонії, все під законом якоїсь, здавалося, невидимої влади-праці, якоїсь артистичної організації, що зроджувалася з кождого кутика й заставляла мимоволі задумуватися над красою плеканої природи.

Але годі. Йому не було часу вглублятися в красу, знану йому не віднині. Він рухнувся живо зі свого місця, затиснув капелюх на чоло й вийшов до парку, щоб освіжити чоло, заким застукав до дверей маючого добродія, в котрого тішився досі довір’ям, виявити свій клопіт. Та ледве вступив він у парк, коли отеє, мов з землі виринув, з’явився на малиновій алеї, що була пуста й на яку вступив Юліян, щоб обійти скорим ходом одну частину парку, молодий самостійний вже помічник старого німця-огородника, українець, знаний нам вже під іменем Зарко.

Пізнавши його вже здалека, Юліян пішов живо проти нього. Не менше спішно й рівно йшов і той. Майже рівночасно станули оба проти себе.

«Чи вдома дідич?» — було перше запитання Юліяна.

«Виїхав, може… й куди?»

«Так».

Юліян повторив послідне питання з поспіхом.

«Не знаю», — відповів Зарко, шукаючи очима за причиною несупокою в виразі обличчя Юліянового, що впало йому в очі.

«Був у дуже поганім настрою, коли від’їздив», — пояснював огородник щиро.

«Через що?»

«Бо три найкращі й найдорожчі штуки рогової улюбленої його худоби, з-поміж вибраних до розплоду, згинуло несподівано сеї ночі; й по сконстатованню ветеринара з міста, що був уже раненько, виказалося, що заразлива хороба виникла несподівано на його другім фільварку».

Юліян постояв хвилю мовчки, задумавшись, і в задумі малював тростиною, яку держав в руці, в піску ієрогліфи.

«А коли верне?»

«Мабуть, не скоро», — пішла відповідь.

«Перед годиною й панич Едвард виїхав до Ч. Очевидно, в інтересах. Се не першина. Верне нині або завтра».

Наступило мовчання.

Відтак:

«А в місті він, Зарко, не був сими днями, — спитав Юліян. — Він його вже з днів кілька не бачив?»

Темне, обгоріле, але гарне й характерне лице молоденького городника покрилося на хвилину легким рум’янцем.

Був. Саме передвчера й був у його родичів. Саме хотів сказати, що був там. Довідався про поважнішу недугу батька й його від’їзду до купелі. Вдома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осістись… від’їхав і верне аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках… бо батько хорий.

«Бідна дівчина», — закинув здавленим голосом.

Юліян: «Се так нагло прийшло, несподівано, — а сам батько?»

«Змарнів, але спокійний і вичікує вашого приїзду».

«Їду позавтра зрання. Зрештою?» — спитав, уникаючи очей молодого чоловіка. Хотів в першій хвилі поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста. «Пощо? — спитав якийсь голос в нім. — Краще щось робити».

«Мати і сестри засилають привіт», — кликнув ще за ним Зорко.

«Ах, мати!» — відкликнув Юліян і став на мить.

Йому щось сонцем засяло в душі.

«Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому».

Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.

*

Юліян поглянув на свого годинника.

Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.

Отже, з дідичем нема нічого.

Що мав робити? Куди звертатися?

Чи може звіритися товаришеві Едвардові?

На хвилину задумався.

Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.

Але трохи поверховому Едвардові?

Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.

На нього ждав батько.

Чомусь мусів ждати.

Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. «Змарнілий, але спокійний», — як говорив йому поклонник сестри Марії.

Нараз блиснула йому одна думка: «Парохія»! Так «парохія» й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.

Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?

Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.

І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.

Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.

Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.

Хотів бути сам.

Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій, баловині.

Але він гнав вперед.

Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.

Відгуки про книгу Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: