Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Правильно, чорт забирай! — гримнув полковник. — Отож і відповідай, поки я не проломив твоєї грамотійської довбешки! Тож на якій підставі, байстрюче, трясця твоїй сучці неньці, ти заявляв, що ми не можемо тебе покарати?
— По-моєму, я ніколи такого не казав, пане полковнику.
— А голосніше можна? Я нічого не чую.
— Слухаюсь, пане полковнику.
— А голосніше можна?! Полковник вас не чує.
— Слухаюсь, сер. Мені…
— Мурлафе!
— Так, сер?
— Кому було сказано затулити дурну смердючу пельку?
Вам чи не вам?
— Так точно, мені, сер.
— Отож і затуліть, коли вам сказано затулити. Ясно? А ви, будь ласка, голосніше. Я нічого не чую.
— Слухаюсь, сер. Мені…
— Мурлафе, що це в мене під ногою? Часом не ваша лапа?
— Ні-ні, сер. Це, певно, лапа лейтенанта Шайскопфа.
— То зовсім не моя лапа, сер, — озвався лейтенант Шайскопф.
— Може, й справді моя? — сказав майор Мурлаф.
— Приберіть!
— Слухаюсь, сер… Тільки спочатку приберіть свою, полковнику. Ви мою причавили.
— Ви наказуєте мені прибрати лапу?
— Ні, сер. Ні, ні, ні, сер…
— Отож приберіть геть лапу і затуліть пельку. А ви — голосніше. Я нічого не чую.
— Слухаюсь, сер. Мені ніколи й на думку не спадало, що ви не зможете мене покарати.
— Це ви про що, чорт забирай?!
— Я просто відповідаю, сер. Відповідаю на ваше запитання.
— Яке в біса запитання?
— «Тож на якій підставі, байстрюче, трясця твоїй сучці неньці, ти заявляв, що ми не можемо тебе покарати?» — голосно прочитав із стенограми капрал, що вів протокол.
— Правильно, — сказав полковник. — Тож на якій триклятій підставі?..
— У мене не було жодних підстав, сер…
— Коли? — запитав полковник.
— Що — коли, сер?
— От ви знову ставите мені запитання.
— Пробачте, сер. Я просто не зрозумів, сер.
— Коли саме у вас не було підстав — жодних підстав? Тепер, сподіваюся, зрозуміли?
— Ні, сер. І тепер я не зрозумів.
— Ви це вже казали. А тепер відповідайте.
— Як же я можу відповісти, сер?
— Знову запитання?
— Пробачте, сер, але я й справді не знаю, як вам відповісти. Я не пригадую, щоб я казав, що ви не можете мене покарати.
— Чхав я, пригадуєте ви там чи не пригадуєте. Я питаю, коли ви цього не казали?
Мудренджер глибоко зітхнув.
— Я завжди не казав, сер, що ви не можете мене покарати.
— О, це вже значно краще, містере Мудренджер, — вдоволено мовив полковник. — Дарма, що це нахабна брехня. Пригадайте, що ви робили минулої ночі в клозеті. Хіба ж ви не нашіптували тому другому смердючому байстрюкові, що сидить у нас у печінках… Як там його?
— Йоссар’ян, сер, — підказав лейтенант Шайскопф.
— Згадав, Йоссар’ян… Йоссар’ян?! Що за ідіотське прізвище — Йоссар’ян?!
— Це в нього таке прізвище, сер, — пояснив лейтенант Шайскопф, завжди готовий відповісти на будь-яке запитання.
— Гаразд, нехай прізвище… Тож на якій підставі ви нашіптували тому Йоссар’янові, що ми не можемо вас покарати?
— Та ні ж бо, сер. Я лиш пошепки сказав йому, що ви не зможете мене звинуватити…
— Можливо, я дурень, — перебив його полковник, — але мені чомусь не видно різниці. Звичайно, я із дурнів дурень: я не бачу жодної різниці!
— Ммм…
— Ти — паскудний байстрюк і базікало, чуєш?! Ну хто з нас просить у нього пояснень? Ніхто! А ви даєте всім пояснення! Плював я на всякі пояснення — я стверджую факт. Ви — паскудний байстрюк і базікало, ясно?
— Ні, сер.
— Ні, сер?! Виходить це я паскудний байстрюк і базікало?
— О, тільки не це, сер.
— Тоді ви — паскудний байстрюк і базікало, так?
— Ні, сер.
— Ви що — хочете мене завести?
— Ні, сер.
— Значить, визнаєте, що ви — паскудний байстрюк і базікало?
— Ні, сер.
— Вам таки хочеться мене завести, чорт забирай! Та я ось перескочу через цей паскудний стіл і роздеру тебе, смердючий боягузе, на шматки.
— Роздеріть, роздеріть його! — підхопив майор Мурлаф.
— Мурлафе, ви смердючий цап! Хіба ж я не наказав вам затулити вашу дурну, смердючу, брехливу пельку? Га?
— Так точно, сер. Пробачте, сер.
— От і мовчіть.
— Та я ж саме й учусь мовчати, сер. А хто не помиляється, той не навчається.
— Гм! Хто це сказав?
— Всі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.
— Ви так кажете, Шайскопфе?
— Так точно, сер, кажу, — мовив лейтенант Шайскопф. — Але це не тільки моя думка.
— Гаразд, Мурлафе, спробуйте затулити вашу дурну пельку і, можливо, навіть ви навчитеся це робити. Тож на чім ми зупинилися? Прочитайте мені останній рядок.
— «Прочитайте мені останній рядок», — прочитав капрал-стенографіст.
— Не мій останній рядок, бовдуре! — гарикнув полковник.
— «Прочитайте мій останній рядок», — знову прочитав капрал.
— Та це ж знову мій останній рядок! — вереснув полковник. Він аж налився кров’ю від люті.
— Е, ні, сер, — поправив його капрал. — Це мій останній рядок, я щойно прочитав його вам. Невже ви забули, сер? Це ж було менш як хвилину тому.
— О господи! Прочитай мені його останній рядок, бовдуре! І назви, до речі, своє погане прізвище, хай йому грець!
— Попінджей, сер.
— Чудово. Ви в нас будете другим, Попінджею. Як тільки скінчимо з ним, візьмемося за вас. Є питання?
— Так точно, сер. У чому ж мене будуть звинувачувати?
— А яка вам, до біса, різниця? Ви чули, що він у мене питає? Зараз дізнаєтеся, Попінджею, ось тільки скінчимо з Мудренджером, і ви дізнаєтеся. Курсанте Мудренджере, ви… Адже це ви курсант Мудренджер, а не Попінджей?
— Так точно, сер.
— Чудово. Що ви…
— Попінджей — це я, сер.
— Ясно, Попінджею. Ви, може, син мільйонера, га? Чи, може, якогось там сенатора?
— Ні, сер.
— Тоді ви влипли, Попінджею. А може, ваш батько якийсь генерал або велике цабе в Білому домі?
— Ні, сер.
— От і прекрасно. Чим же займається ваш батько?
— Мій батько помер, сер.
— То це ж просто чудово, Попінджею! Вважайте, що ви вже в лайні по саме годі, вам тепер і з лопатою не вигребтися, ясно? А чому ви, до речі, Попінджей? Що це за прізвище таке — Попінджей? Нікуди не годиться.
— Це в нього таке прізвище, сер, — пояснив полковникові лейтенант Шайскопф.
— Все одно воно нікуди не годиться, Попінджею! Мені так і кортить розірвати тебе на шматки, Попінджею, смердючий боягузе. Курсанте Мудренджер, повторіть, будь ласка, про що ви, трясця вам, нашіптували чи не нашіптували Йоссар’яну в клозеті минулої ночі?
— Слухаюсь, сер. Я сказав йому, що ви не зможете мене звинуватити…
— Ну що ж, почнемо звідси. Тож на якій підставі ви заявили, курсанте Мудренджер, що ми не зможемо вас звинуватити?
— Я не заявляв, що ви не зможете