Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

А боліла його не тільки рана. Ще більшого болю завдавала йому Мотря, котра не вийшла до нього. Так гарно вчора розійшлися, обіцяла показати йому своє новосілля, а нині навіть не спиталася, чи не хворий він гірше.

Дійсно, якась незбагнута душа.

Вже дитиною була дуже химерна. Бувало, бавиться, грається з ним, нараз надує уста, здвигне раменами і йде.

— Ти куди?

— Не знаю. Наскучило мені.

Видно, що й тепер так. Тільки діточі химери не такі болючі, як дівоцькі. Тоді як ідеш, — то йди собі! Чи мало для хлопця забав? От яка-будь гіллячка — і вже кінь готовий, та ще який! Баский та гострий, як у якого сотника.

А скільки пташиних гнізд у садку, скільки риби в річці, — що там дівчина?

Тепер не те. Тепер оця обида глибоко запала в козацьке серце, так глибоко, що, здається, тільки разом із серцем можна знищити її, а забути ніяк. Обидить тебе ворог або навіть приятель вірний, так можеш порахуватися з ним, — від чого ж у козака шабля? А рахуйся ти з Мотрею! Найкраще покинути всяку гадку про неї.

Та це так лиш кажеться. Не годен. Усміхнеться до тебе, як не наяві, то у спогаді, і за тим усміхом забудеш про все, простиш, хоч би тобі не знати яку кривду зробила.

Чуйкевич накрив очі долонями і думав. Козацька вдача, козацьке завзяття. Хіба він хто? Який-будь сірачок, що в ласку панську попав і між старшин ускочив і тепер щасливий, як його зневажають? Він гарних батьків син, як не багатством, так родом і заслугами козацькими Мотриної руки гідний. Чого ж вона тоді насміхається над ним? Не хоче його, так хай скаже, а то приязнею якоюсь вивихається, очі замилити гадає. Він не з тих. Передасть лист Кочубеєві, попрощається і на тих три дні поїде до Миргорода, до Апостола, а від нього, може, й до своїх скочить. Дівчині найгірше зрадиться, що ти за нею гинеш. Тоді вона тобою помітати стане. А так, або полковник, або покойник, побачимо…

Глянув у вікно. Така гарна днина. Сонце починає хилитися в долину. Багровіють ліси, золотяться луги, річка рожевіє, ніби соромиться чогось. У таке пополуднє як гарно з любою людиною піти подивитися в поле до женців або поїхати до сусідів на хутір який самотній затишний… Мрії!..

Його гадки перебив гамір дзвонів.

Зразу дзвонили десь далеко, в сусідських селах, а тоді чимраз ближче, аж і в тій церкві, що Кочубей недавно за свої гроші збудував, усі дзвони відізвалися.

Генеральний суддя до своїх маєтків з Києва від гетьмана і від самого царя вертає.

Кочубей як сам їхав, то звичайно так, щоб люди не знали, бо перед церквами треба було вилазити з карети та підходити до ікон, з якими священики виходили йому настрічу. А він був чоловік огрядний і вигідний. У кареті сидження розкладалося так, що можна було полежати собі. Доводилося і вснути в дорозі, особливо, як з доброї гостини вертав. (Недаром же карету й колискою звали). Але коли з жінкою їхав, то друга річ.

Любов Федорівна любила почесті. Вона так гордо вилазила з повозу і підступала під благословення благочестивого та ще й у церкву заходила, щоб послухати молебня й дати на боже.

Це вона й тепер скрізь у своїх маєтках робила, і тому щолиш по заході сонця гукнули свіжоуставлені на валах моздірі, і карета генерального судді, та сама, котру нині рано бачив Чуйкевич на подвір'ї, підкотилася під високі, густо цвяхковані і дашком прикриті ворота.

Гайдуки зіскочили з лавочки за каретою, приставили стільчик до дверей, і Любов Федорівна, припіднявши сіре подорожнє вбрання, вважно зіскочила на поріг. За нею виліз її муж, подав їй руку, і крутою, не улаштованою ще стежечкою йшли вони до двора, що стояв трохи вище на горбочку. Карета завернула кругом на подвір'я.

Біля воріт чекала Марія Федорівна, розцілувалася з сестрою і з швагром, а тоді підступив до них Чуйкевич.

— Го-го-го! — гукнув Кочубей. — Кого я бачу, що за гість!

Чуйкевич обняв його за ноги, а Кочубей пригорнув козака до себе і тримав його довгу хвилину біля грудей, зазначуючи таким чином свою прихильність до нього.

— Та пусти, бо задавиш хлопця! — озвалася Кочубеїха. — Дай, хай і я з ним привітаюся.

Чуйкевич підступив до її руки, а вона поцілувала його в чоло.

— Що ж тебе пригнало до нас, брате? — питався Чуйкевича Кочубей. — Недавно бачилися в Києві, а нині ти до Ковалівки причвалав, скорше від мене. Яким же ти до нас оце случаєм?

— Від гетьмана лист для вашої милості привожу. Звольте прийняти, ось він.

— Го-го-го! Лист від ясновельможного, а я гадав, що ти з власної доброї волі до нас! Чого ж бо то пан гетьмані хоче? Побачимо.

Тримаючи лист, поспішав у двір. Біля нього йшла Любов2-Федорівна, прискорюючи ходи, бо таки добре цікава була, що гетьман пише.

Перед двором чекала Мотря.

Кочубеїха глянула на неї і сказала одне тільки слово:

— Вийшла?

Мотря привіталася з мамою і батьком.

Батько ніби і про лист гетьманський забув, повертав — донькою, як хлопець дівчиною в танці, і з видимим задоволенням приговорював:

— От така! Бач, яка!

— Ходи ж бо вже! — наглила Кочубеїха.

Увійшли в двір…

Мотря лишилася на ґанку. Чуйкевич підступив до неї.

— Гарний нині день, — почав, щоб щось сказати.

— Еге ж, гарний, і не лиш день, а й вечір. А може, в тебе ще день?

— Як дивлюсь на тебе, Мотре, то ніби день, ніби сонце світить.

— Компліменти. Підпускай москаля, підпускай!

— Мотре, чого ти лиха на мене?

— Я лиха?

— Як не лиха, то байдужа!

— А хіба ж це гріх?

— Не гріх, але ти вчора сказала, щоби ми собі приятелями були, а раз приятелі, так і не байдужі.

— Або байдужі, або ні; як коли. Не люблю я облуди.

— Або я облудник?

— Ні!

— Так чому ж ти мене не любиш?

— Я? Тебе? Не люблю?

— Так, значиться, любиш?

— Хочеш знати правду?

— Хочу…

— Ані люблю, ані не люблю, сама не знаю що. Ближчий ти мені від других, і тільки.

— Спасибі і за це, — сказав козак, стискаючи дівчині руку.

— А де ви, молодята? — гукав з покоїв Кочубей. — Ходіть тут, хай подивимося на вас. Які самолюби. Пішли. Кочубеї вже прочитали гетьманський лист. Кочубеїха сиділа залишена на канапі і дивилася