Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

РАНКОМ У КОВАЛІВЦІ

Чуйкевич лишився в Ковалівці. Годі було противитися генеральному судді та ще по вчорашній розмові.

Несподіваний приїзд царських ратників скріпив його в переконанню, що краще негоду пересидіти під кришею, ніж у чистому полі. «Діждемося пори, виліземо з нори, — казав собі, — а тепер краще не лізти людям в очі. Може, не всі ті московські харцизи й вигинули тоді, може, котрий і гуляє ще, шукаючи слідів Чуйкевича, пощо питати собі біди, а тим паче, що й рана ще не зовсім загоїлася і коли б так що до чого, то й годі було би битися як треба — по-козацьки».

Про себе він, може, не так-то дуже і дбав, а більше про своїх людей. Відповідав за них перед гетьманом і перед своєю совістю. Повертаються з відпустки, і буде їх мати під рукою. Розпитає, де бували, що чували, і побачить, чи безпечно їм оставатися в Кочубея, дожидаючи приїзду гетьмана, чи, може, краще придумати щось іншого… Жди біди від води, а горя від моря… Оця турбота була разом і розрадою для нього. Забував про своє власне горе — про Мотрю. Забував хоч на хвилину, бо зовсім забути не міг, тим паче, що жили під одною кришею і що кождої хвилини міг побачити її або почути її голос, котрий між тисячами людей пізнав би, пізнав би, мабуть, і на другому світі, бо в нікого другого такого голосу не було, ніби найкращий спів. Чому ж вона тим голосом не хоче йому правди сказати, чому раз ніби кличе до себе, то знов відтручує геть далеко? Ніяк не збагнеш її.

З такими гадками заснув після вчорашньої тривоги, з такими й збудився в погідний, гарний ранок. Убрався скоро, бо гадав, що покличуть на снідання. Але снідання прислали йому до його покоїв.

Пив і бездушно глядів у вікно.

На великім бічнім подвір'ю біля приватної канцелярії пана генерального судді було чимало людей. Мабуть, довідалися, що Кочубей приїхав, і понаходила їх сила — селян, міщан, духовних, усяких прохачів, бо Кочубей був щедрої руки пан. Якийсь монах, босий і обдертий (мабуть, з далеких сторін прийшов), розказував щось людям, тряс цап'ячою борідкою і правою рукою махав, ніби мухи ловив.

— Лютерську віру ширять, — говорив, — черців богоугодних і черниць побожних зі скитів і монастирів проганяє, відставних салдатів каже в черці постригати.

— Про Господа Бога, видно, не дбає, — доповів хтось із гурту.

— Не дбає! Та він проти Бога стає! — докинув другий.

— Зубожіли люди духовні, — проповідав дальше чернець, — вина не мають за що купити, на борщі службу Божу правлять.

— А де ж хто видів, щоби борщ перемінився у крові, — кликав якийсь дядько з розпукою.

— В чаші замість просфори мухи і всякі насікомі, — кричав, підвищуючи голос, монах.

— Тихше, ще почують! — сіпнув його хтось за рясу. Монах замовк, але за хвилину почав знов трясти головою і нібито шепотом розповідати:

— Ті з попів, що під його дудку танцюють, ситі й одягнені гарно, а ті, що старої віри тримаються, в голоді і холоді Господеві служать, собак по вулиці дражнять, дітям на поруганіє видають себе, як ось я.

— Антихрист… — промовив хтось, і цілий гурт замовк. Чуйкевичеві було ясно, що про царя мова. Він дивувався, як воно можливе, щоби цар мав таких ворогів у народі і не боявся. Один чоловік усіх за карк держить і давить… Бо сильний.

Черця покликали в канцелярію, люди без нього балакали з собою.

— Тепер вже і сонце по-давньому не світить.

— Добре кажете, бувало, влітку то з мене піт, як струмки на весну, ллявся, а тепер я жари ніби й не чую, — казав якийсь старенький дядько.

— Кажуть, як він нову столицю збудує, то й сонце поверне туди, в нього буде тепло, а в нас студінь.

— Гадаєте? З чортом можна все зробити. Бог хіба на добре поможе, а чорт до всього готовий, тільки душу йому запиши.

— Тихше! — і розмова знову притихла. Чекали на чергу, монах довго сидів. Годі мовчки стояти. Якась жінка почала:

— А вже найгірше — то тії постої. Крадуть, як круки, під землю сховай, а москаль добуде.

— А походи? Гонить нами та й гонить. Ще трохи, а самі жінки й діти остануться, самі каліки. Винищити хоче народ християнський, от що!

— Кажуть, що й жінок буде в нас набирати, бо там їм мало, та й дуже-то зимні.

— А що гадаєте, і жінок забере, а нам нашле якихсь чортиць з хвостами, тю!

— Що то, то вже ні, бо гетьман жінок любить, — не дасть, — перечив, усміхаючись, якийсь дячок з червоним носом, мабуть, бурсак, що забагато пив і з бурси прогнали.

— А хіба він і гетьман — то не одно? В одного пана служать, в того, що коротше копито…

— Чули ви, дядьку, що дзвонять, та не знаєте, де. Гетьман служить, а тамтой ні, бо він сам… чорт.

— Тс-с-с…

Чуйкевичеві зимний піт виступив на чоло. Хотілося йти і кричати: «Люди, гетьман не винуватий, він вам добра бажає, вірте йому!»

«Але яке ж це добро може бути, — гадав собі, — коли народ у такій темряві блудить, сам не знає, куди йде. Хто його сильніше зашморгне, той і потягне. А пусти їх, то в болото залізуть, як за татарських часів».

На подвір'я заїхав візок, двокінний, не дуже-то панський, отак хуторянський. З нього вилізла жінка в шовковім подорожнім плащі. Хусточкою обтріпала з черевиків порох і пустилася в покої.

По дорозі питала когось, чи її милість дома та чи пускає на розмову. Чуйкевичеві здалося, що чув десь цей голос. Глянув у вікно і пізнав. Це була та шинкарка з коршми на Полтавському шляху, в котрої він тамтої ночі ночував. І вона тут? Не за ласкою прийшла ж, бо багата. Мабуть, за ділом.

Так воно й було.

Побачивши, мабуть, дуже-то й бажану гостю, хазяйка вийшла в город. Посідали собі на новій лавці під липою і балакали. З притишеної розмови догадався Чуйкевич, що шинкарка привезли її милості, дружині генерального судді, всіляких новин, які зачула від різних гостей в коршмі.

— Знаю напевно, що цар хотів почепити мужові вашої милості Андрея, та Іван Степанович не згодився. «Хай я його, — казав, — один маю на всю Україну», — говорила шинкарка.

Чуйкевич зачув і своє ім'я. Йому зробилося соромно: не погодиться військовому канцеляристові підслуховувати. Взяв шапку й зійшов надолину.

В покоях було