Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

З другого боку двора були всілякі прибудівки. Одне крило для служби, а друге для гостей.

Можна було про Любов Федорівну всіляко говорити, та одного ніхто їй відмовити не міг, а саме — гостинності. Це була справжня українська гостинність. Гість в дім — Бог в дім, та ще коли гість любий. Гостити було чим. Ніхто такого гостя не питав, пощо він приїхав і коли від'їде, сидів доки схотів.

За двором велике подвір'я з усякими господарськими й канцелярськими будинками, а там церковця, а там вітрявки, а за ними поля й луги, на яких гуляють табуни коней, випасаються стада товару й перекочуються білорунні отари овець

Між Грумою і Стехою вирито глибокий рів і напущено води. Двір Кочубея стоїть, як на острові. Та вода — то ніби один, більший перстень. А другий — високі вали, на котрих уставлені гармати, а третій, найтісніший, — це густий гостроверхий частокіл з такого старого й твердого, довгі літа у воді моченого дуба, що його тепер ні сокира, ні огонь не береться. У брамах стоять варти.

Від головної брами до двора крутиться поміж корчі вузька доріжка, бо в'їзду не вспіли ще по планам зготовити.

Так само великий сад ще не влаштований. Щолиш витинають доріжки та копають ставки. На найбільшому сиплять острів. Багато тут роботи. Мотря цікавиться нею.

Як гарний день, вона не виходить з саду. Доглядає робіт. Дівчата співають, розказують усячину про відьом, опирів, козаків-невмираків. Мотря любить слухати. Вона не скора до розмови, але прихильна до дівчат, нікого не кривдить, і її дуже люблять. За нею, як тінь, снується її няня. В городі няня, а в дворі тітка — це її два найвірніші други. Та ще пажа має, хлопчика десятилітнього, гарного, як малювання.

Няня стара, літ понад сто. Ще її маму Любов Федорівну на руках виносила. Вона всім тикає, ніби вона тут найважливіша особа. Всі її шанують, ніби бояться. Батьків та дідів нагадує. Ніби вона не жива людина, а дух старовини, що зв'язує теперішнє з давно-давно минулим.

Няні все вільно. Любов Федорівна яка, а няня і її не раз правду в очі скаже, і Любов Федорівна змовчить. Няня вже добре й ходити не може, костуром підпирається, як патерицею черниця. Мотря її попід руки веде.

— А тих квіток ти, Мотренько, не кажи викидати, не годиться, це дівина. Де дівчина в хаті, там добре, як є дівина в городі.

— Пощо? Її тут стільки, що аж жовто. Не люблю я жовтого цвіту,

— Не люблю, не люблю, а дівину люби, — пригодиться.

Кажу тобі, — так слухай. Вам, молодим, лиш усякі менуети та контраданси в голові, а давні дівоцькі звичаї забуваєте. То недобре. Давно в нас тільки «горлиці» та «козака» гуляли, а жили, як Бог приказав, а як любилися, Боже ти мій! Оця дівина — одна з квіток кохання. Пригни її та камінцем приложи і погадай собі, щоб любий приїхав, а третього дня камінь відкинь, а дев'ятого дивися, ось він і є… Мусить приїхати, мусить!

— Я любого не маю, — казала, всміхаючись, Мотря.

— Зелено — буйно, молодо — дурно. Невже ж ти не знаєш, кого тобі Господь судив? Але когось він уже, певно, вибрав для тебе, кажу тобі, що вибрав, тільки ти ще не знаєш, кого.

— Не знаю і на кого не гляну, то все мені здається, що не той. — Вередлива ти, Мотренько-душко, перебірчива. а то гріх. Бог як сотворив тебе, то сотворив і для тебе, бо тебе ще не було, а він уже ріс. Хлопець воли гонить, а дівчина ще ся не вродить, а його догонить. Так ти вже свого догонила.

— Не знаю. Може.

— Але я знаю. Спробуй. Приложи отую, о, диви, яка гарна, гнучка й висока, як ти, дівина.

І Мотря, щоб не гнівити старої, приклякла біля квітки, нагнула її аж до землі та приложила камінцем. «Побачимо», — сказала, обтрушуючи землю зі своєї суто золотом перетиканої плахти, і в цей мент побачила, як доріжкою від головної брами посувався кінний відділ зі своїм провідником напереді.

Зразу гадала, що це батько й мати вертають, але пригадала собі, що не чула дзвонів, а коли б вони їхали, то скрізь на дзвіницях грали би дзвони. Значиться — чужі.

— Не вгадали ви, няню, — казала, сміючись, Мотря, — Ми щолиш загадали собі, а він уже й є.

Стара грізно подивилася на свою панночку: «Ти знову грішиш. Ей, Мотре, Мотре, накличеш ти собі лиха на свою бідну голову, ой, накличеш!»

Нянин син, теж уже добре підтоптаний дідусь, що від довгих літ служив у Кочубеїв і що під його догляд відданий був новий двір у Ковалівці, побачивши над'їжджаючих козаків, вийшов їм назустріч.

— Здорові були, Серафиме! — казав Чуйкевич, пізнавши старого. — Що ви тут робите?

— З ласки панів доглядаю їх нового двора.

— А пани дома?

— Ще не вернулись. Але ясна панночка є. Он там — у городі. — І старий показав на стежку, на котрій стояла Мотря. — Прошу йти до панночки, а козаків я вже приміщу гарно. В нас тут широко. І для цілого полку місце було б.

Чуйкевич пустився в сад. Мотря з нянею розмовляла, ніби й не бачила його. Сап'янцевим черевичком сливку з доріжки скочувала. Одною рукою підперлася, другою щось няні показувала.

Няня, кашляючи, відійшла.

«Богиня!» — майнуло Чуйкевичеві крізь голову.

Підійшовши на кілька кроків до неї, лівою рукою шаблю притримав, правою шапку зняв, до грудей притиснув і поклонився.

— Вітайте, пане Чуйкевич! — сказала Мотря і подала йому руку.

Злегка підніс її до уст:

— Не пізнали мене? Ми ж давні знайомі, від дітей.

— Авжеж, пізнала, коли по прізвищу назвала.

— Так-то й пізнала, коли паном назвала. Я твій слуга. Мотря поправила коралі на шиї і повела рукою по грубій косі, що вінком лежала на її круглій головці. Найкращий вінок, який можна на дівоцьку голову вложити.

— Ти до батька? — спитала Мотря, зміняючи нараз свій голос.

— До пана генерального судді лист від гетьмана привожу, Мотре, — відповів козак.

— Від гетьмана?… Що ж він, здоровий? Не жениться?

— Славити Бога, здоровий, а чи жениться, не знаю.

— Про якусь княгиню доповідають, Дольську, чи як її пак.

— Чи одне говорять люди; от і про тебе, про Мотрю Кочубеївну, я чув, нібито вона віддається.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — понеслось по Кочубеєвих садах. Чуйкевичеві здалося, немов це ті великі темно-сині дзвінки роздзвонилися, що їх повно росло біля стежки.

— Чого ж то ми так, ясна панночко, від