Книга Балтиморів - Жоель Діккер

— Вуді, роби щось інше, те, що тобі до душі.

— Та воно так, але я не знаю, що мені до душі.

— А що тобі найдужче подобається?

— Та я й сам не знаю.

— А що ти збираєшся далі робити?

— Ну… те, що й ти.

Гіллель узяв його за плечі й струсонув мов деревиняку.

— Яка найголовніша твоя мрія, Вуді? Коли ти заплющуєш очі, що ти бачиш?

Вуді широко всміхнувся.

— Я хочу стати зіркою футболу.

— Так отож!

І вони знову почали розігрувати з себе видатних футболістів на стадіоні Рузвельта, з якого їх весь час виганяв сторож. Ходили вони туди щодня після уроків і вихідними. Під час матчів сиділи на трибунах і галасливо вболівали, а коли гра закінчувалася переживали всі її моменти, аж сторож знову прибігав, щоб нагнати їх. Скоттові дедалі тяжче було бігати, навіть на короткі дистанції. Коли він мало не задихнувся, тікаючи від сторожа, Вуді взяв у Скунка чималенького візка і щоразу садив туди Скотта, як вони бігли зі стадіону.

— Ви знову тут? — кричав сторож, вимахуючи кулаками. — Ви не маєте права тут бути! Ану кажіть прізвища! Я зателефоную вашим батькам!

— Сідай хутчій! — казав Вуді Скоттові, той залазив у візок з поміччю Гіллеля, і Вуді хапався за держаки.

— Ану стійте! — волав дідуган і підтюпцем біг за ними.

Вуді своїми могутніми руками котив візок, Гіллель біг попереду, показуючи дорогу, і вони на повній швидкості мчали Оук-Парком, де вже ніхто й не дивувався, побачивши тих трьох хлопчаків, де один аж сяяв з утіхи, сидячи у візку.

На початку наступного шкільного року тітонька Аніта записала Вуді до міської футбольної команди Оук-Парку. Двічі за тиждень вона відвозила його після уроків на тренування, а потім забирала відтіля. Гіллель завжди супроводжував їх і сидів на трибунах, спостерігаючи за його подвигами. То був 1993 рік. До Драми залишалося одинадцять років, та зворотній відлік уже розпочався.

9

Того вечора у середині березня 2012 року я нарешті набрався духу. Увечері, коли Кевіна не було вдома, я відвіз Дюка, потім повернувся й подзвонив у двері.

— Ти щось забув? — запитала Александра в переговорний пристрій.

— Хочу з тобою поговорити.

Вона відчинила і вийшла до мене. Я не став виходити з авто. Тільки бічну шибу опустив.

— Я хочу повезти тебе в одне місце.

— А що я повинна сказати Кевінові? — тільки й запитала вона.

— Нічого не кажи. Або кажи, що хочеш.

Вона замкнула дім і сіла коло мене.

— Куди ми їдемо? — запитала вона.

— Побачиш.

Я рушив з місця, проїхав її кварталом і звернув на автостраду, що провадила до Маямі. Вечоріло. Довкола сяяли вогнями будинки, що стояли на березі океану. Радіо в машині передавало популярні пісні. В салоні чутно було пахощі її парфумів. Ніби десять років тому, коли ми їздили з нею по всій країні з першими записами, намагаючись переконати власників радіостанцій, щоб вони транслювали її пісні. Потім, наче ото доля захотіла погратися нашими серцями, та сама станція запустила в ефір першу пісню, що принесла Александрі успіх. Я побачив, як її щоками покотилися сльози.

— Пам’ятаєш, як ми вперше почули по радіо цю пісню? — запитала вона.

— Авжеж.

— Завдяки тобі, Маркусе, сталося це все. Ти спонукав мене боротися за мою мрію.

— Ні, це все ти сама вчинила. І ніхто більше.

— Ти знаєш, що це неправда.

Вона плакала. Я не знав, що вдіяти. Поклав руку їй на коліно, і вона стиснула її. Міцно стиснула.

Отак мовчали ми, аж дісталися до Коконат Ґров. Я поминув головні вулиці, вона нічого не казала. Потім ми підкотили до будинку мого дядечка. Я став біля нього і вимкнув двигун.

— Де ми? — запитала Александра.

— У цьому будинку завершилася історія Балтиморських Ґольдманів.

— Хто тут мешкав, Маркусе?

— Дядечко Сол. Він прожив тут останні п’ять років свого життя.

— Коли… коли він помер?

— Торік у листопаді. Вже чотири місяці минуло.

— Мені так шкода, Маркусе. Чому ти нічого не сказав мені?

— Не хотів про це казати.

Ми вийшли з автівки і посідали перед будинком. Мені було добре.

— Що робив твій дядечко у Флориді? — запитала Александра.

— Утік сюди з Балтимора.

На спокійній вулиці запанувала ніч. Темрява сприяла відвертості. Вона заважала мені бачити Александру, та я відчував, що вона дивиться на мене.

— Уже вісім років мені так бракує тебе, Маркусе.

— Мені тебе теж…

— Мені хотілося би бути щасливою.

— Ти нещаслива з Кевіном?

— Хотіла б я бути щаслива з ним, як ото з тобою колись.

— Якби ми з тобою…

— Ні, Маркусе. Ти завдав мені багато болю. Ти покинув мене…

— Я пішов від тебе, бо ти не все мені казала, Александро…

Вона втерла сльози зворотним боком долоні.

— Годі вже, Маркусе. Не поводься так, наче це була тільки моя помилка. Що змінилося б, якби я тобі сказала? Гадаєш, вони були б живі? Невже ти ніколи не зрозумієш, що не врятував би своїх братів?

Вона заплакала.

— Ми повинні були прожити все наше життя разом, Маркусе.

— Тепер у тебе є Кевін.

Вона відчула в моєму голосі осуд.

— А що я мала робити, як ти гадаєш, Маркусе? Чекати тебе все життя? Я й так достатньо чекала тебе. Я так довго чекала. Цілі роки. Чуєш, роки. Спершу замінила тебе псом. Як ти думаєш, чому я взяла собі Дюка? Я скрасила мою самоту, сподіваючись, що ти урешті повернешся. Три роки по тому, як ти пішов, я щодня сподівалася побачити тебе. Думала, що ти був приголомшений, що тобі потрібен час, щоб оговтатися…

— Я теж весь час думав про тебе всі ці роки, — сказав я.

— Маркі, не мели дурні! Якби ти хотів побачити мене, то зробив би це. Ти волів мизкатися з тією другорядною акторкою.

— То було три роки після того, як ми розлучилися! — вигукнув я. — Та й не рахується воно.

Мій зв’язок із Лідією Ґлур розпочався з непорозуміння. Сталося це восени 2007 року в Нью-Йорку. Натоді права на мій перший роман, «Г як Гольдштайн», було продано студії «Парамаунт» і зйомки мали відбутися наступного літа у Віл-мінґтоні, в Північній Кароліні. Якось увечері мене запросили на Бродвей подивитися виставу «Кицька на розпеченому даху», що була страшенно популярна. Роль Меґґі грала в ній Лідія Ґлур, молода і дуже модна кіноакторка, режисери навперебій пропонували їй ролі. Вважалося, що та Лідія Ґлур у ролі Меґґі була відкриттям року. У залі не було де