Вогнем і мечем. Том перший - Генрік Сенкевич
— Питала мене також, — мовив Жендзян, — чи завжди ваша милость слово тримає, коли щось пообіцяє, а я їй на це: «Милостива пані! Якби оцього жеребчика, на котрому я приїхав, було мені обіцяно, я знав би, що він од мене вже нікуди не дінеться…».
— От хвалько! — вигукнув намісник. — Але якщо ти вже так за мене поручився — кінь твій. Отже, ти не видавав себе за іншого, а відразу признався, що я тебе прислав?
— Признався, бо побачив, що можна, і відразу мене ще вдячніше прийняли, а особливо панна, котра така чарівна, що другої такої на світі не знайти. Довідавшись, що я від вашої милості приїхав, вона вже й не знала, де мене посадовити, і, якби не піст, я купався б, як вареник у сметані. А коли читала листа вашої милості, то сльозами від радощів його обливала.
Намісник теж від радощів замовк і тільки трохи перегодя поцікавився:
— А про Богуна ти нічого не дізнався?
— Незручно мені було у панни чи у пані про це питати, але я налагодив добрі взаємини зі старим татарином Чеглою, котрий хоч і поганин, але слуга панянці вірний. Він мені розповів, що спочатку всі вони дуже бурчали на вашу милость, а потім пересердилися, надто коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби — вигадки.
— Як же вони в цьому переконалися?
— А це, добродію, сталося так: програли вони позов Сивінським, за яким зобов’язалися згодом гроші сплатити. Як настав термін, вони до Богуна: «Позич!» А він їм на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, але скарбів жоднісіньких, бо те, що мав, процвиндрив». Як почули вони таке, відразу ж він для них змізернів, і вони до вашої милості прихилилися.
— Нічого не скажеш, добряче ти усе вивідав.
— Мій пане, якби я про одне дізнався, а про друге ні, тоді б ваша милость міг мені сказати: «Коня ти мені подарував, а кульбаки не дав». А що вашій милості робити з конем без сідла?
— Ну, то візьми ж і сідло.
— Покірно дякую вашій милості. От вони Богуна до Переяслава й відправили, а я, щойно про це дізнавшись, так собі подумав: а чом би й мені до Переяслава не гайнути? Господар мною втішиться, та й у полк мене скоріше запишуть…
— Запишуть тебе з нового кварталу. То ти і в Переяславі був?
— Був. Але Богуна там не знайшов. Старий полковник Лобода занедужав. Подейкують, що невдовзі після нього Богун полковником стане… Але там діється щось дивне. Семенів лише жменька в хоругві зосталася — решта, кажуть, за Богуном потяглася або ж на Січ утекла, і це, мій добродію, річ важлива, бо там, здається, заколот якийся визріває. Я страшенно хотів бодай що-небудь дізнатися про Богуна, але мені сказали тільки те, що він на руський берег[53] переправився. Ет, думаю, якщо так, то наша панянка від цього харцизяки в безпеці — і повернувся.
— Ти добре впорався. А пригоди ніякої в дорозі не мав?
— Ні, мій добродію, от тільки їсти мені страшенно хочеться.
Жендзян вийшов, а намісник, залишившись наодинці, знову почав перечитувати Гелениного листа і до вуст притискати ці дрібненькі літери, далеко не такі досконалі, як рука, що їх написала. Упевненість увійшла в його серце, і він міркував собі так: «Дороги невдовзі підтряхнуть, аби тільки Бог дав погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже напевно мене не зрадять. Розлоги я їм віддам, ще й свого доточу, аби тільки зіроньку мою кохану дістати…»
І, швидко нарядившись, із прояснілим обличчям, із переповненими від щастя грудьми йшов він до каплиці, щоб передусім Богові за добру новину покірно віддячити.
РОЗДІЛ VI
о всій Україні й Задніпрянщині почали зриватися вихори, мовби провіщаючи близьку бурю: якісь дивні чутки котилися від села до села, від хутора до хутора, ніби рослина, яку восени вітер степом жене і яку в народі називають перекотиполем. У містах перешіптувалися про якусь велику війну, хоч ніхто й не знав, хто і з ким воюватиме. І все-таки щось назрівало. На обличчях людей з’явилася тривога. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоч весна прийшла рання, тиха, тепла, а над степом давно дзвонили жайворонки. Вечорами люди в селах збиралися юрбами на дорогах і півголосом розмовляли про страшні речі. Сліпців, що блукали з лірами й піснею, розпитували про новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски у небі й здавалося, що місяць, червоніший ніж завше, сходить із-за борів. Ворожбити провіщали поразку або смерть короля — і все це було тим дивніше, що до цих земель, які здавна звикли до тривог, битв, набігів, страх нелегко міг доступитися; певно, якісь надзвичайно зловісні вихори почали носитися в повітрі, оскільки тривога стала повсюдною.Тим важче, тим задушливіше було від того, що ніхто не міг цієї небезпеки пояснити. Проте серед зловісних віщувань два особливо вказували, що й справді загроза існує. По-перше, нечувана безліч дідів-лірників з’явилася по всіх селах і містах, і були з-поміж них люди чужі, нікому не відомі, про яких шепотілися, що то діди несправжні. Волочачись повсюди, вони таємничо сповіщали, що день суду і гніву Божого вже близько. По-друге, низові почали страшенно пити.
Друге віщування було ще небезпечніше. Січ, стиснута в надто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей: походи відбувалися не часто, тож степом козак прохарчуватися не міг, і тому безліч низових розбредалася щороку по заселених місцях у мирний час. Повно їх було по всій Україні, ба навіть у всій Русі. Одні наймалися у старостинські загони, другі шинкували горілку по дорогах, треті торгували й ремеслували в селах і містах.
Майже у кожному селі стояла віддалік хата, у якій мешкав запорожець. Дехто з них мав у хаті дружину й господарство. І запорожець цей, будучи чоловіком битим і тертим, іноді ставав добротворцем для села, в якому жив. Не було кращих від запорожців ковалів, колісників, стельмахів, дубильників, воскобоїв, рибалок і мисливців. Козак усе вмів і все робив — хоч дім поставити, хоч сідло пошити. Зазвичай це були люди неспокійні, бо жили життям тимчасовим. Хто хотів зі зброєю в руках винести комусь вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, тому треба було тільки кинути клич, і молодці зліталися враз, як круки на труп. Їхніми послугами користувалася і шляхта, і східне духовенство, де всі
