Коханка - Януш Вишневський

Але тієї ночі, коли його обрали членом наглядової ради, Анджей був збуджений по-іншому. До нас у машину сів також його шеф. Вульгарний чоловік, зовні схожий на гіпопотама у занадто тісному костюмі. Він обпльовував себе і всіх довкола на відстані метра щоразу, коли сміявся. А сміявся він постійно. Але він був шефом.

Він попросив висадити його о четвертій ранку біля Саського оґроду, попри те, що його вілла, у якій мешкали дружина, три доньки і син, була на Мокотові. Щойно шеф вийшов із машини, Анджей пересів поруч зі мною на місце пасажира. Ми рушили, але майже відразу зупинилися на світлофорі. І тоді Анджей, навіть не імітуючи якоїсь ніжності словом чи жестом, запхнув мені руку між ноги. Я була без трусиків під бавовняною нічною сорочкою, сиділа, розставивши ноги, щоб діставати до педалей газу і зчеплення у його службовому «мерседесі», тож він легко запхнув у мене свій палець. Я цього зовсім не сподівалася. А це було ще гірше, ніж дефлорація! Під час дефлорації навіть якщо і стає боляче, то знаєш заздалегідь, що так буде, і переважно хочеш цього.

Я крикнула. Він думав, що від задоволення. А це було від болю. Повернув кермо, і ми поїхали на освітлене подвір’я якогось банку. І тоді, сім років, десять місяців і чотирнадцять днів тому, він стягнув з мене плащ, вирвавши усі ґудзики, і задер нічну сорочку. А при цьому говорив страшенно вульгарні слова. Як у якомусь огидному порнографічному фільмі. Від нього смерділо горілкою, потом, а він казав, що зараз він мене «трахне так, що я запам’ятаю це до кінця життя». І це «трахнути» було ще найніжнішим з усього, що він белькотів.

Тому я дуже добре пригадую, коли востаннє мій чоловік роздягав мене. І дуже б хотіла колись забути це.

Я думала про це все, поки мій доктор медичних наук з гінекології, який закінчував аспірантуру в Гейдельберзі, підійшов до заскленої шафи біля стіни, біля якої висіли його численні дипломи у дерев’яних рамках, відсунув картонні коробки з ліками та страшними рекламними буклетами внутрішньоматкових спіралей і витягнув чергову пляшку.

— «Ремі Мартен», — гордо сказав він і підступно посміхнувся.

Потім зсунув на ніс окуляри у золотій оправі (у них він завжди нагадує мені німецького лікаря з фільмів про концтабори), пересів на диван, на якому нещодавно «роздивлявся мої бактерії», натиснув вимикач і підсунув пляшку під галогенову лампу, схожу на рефлектор.

— Чудовий темно-золотистий колір. Це остання пляшка такого класу. VSOP, їй п’ятнадцять років, а у мене в шафі вона пролежала шість, тож їй більше, ніж двадцять один. Боже, як летить час… — зітхнув лікар.

Звичайно. Це було так недавно. Того року, коли у нього з’явилася ця пляшка, я народжувала Мацея. Мені досі здається, ніби це було минулого тижня. Ніколи потім Анджей так не кохав мене, як тоді, коли я мала народити йому Мацея. І все між нами було так чудово. Так піднесено й еротично. Він клав мені руку на щоку в університетській бібліотеці і це було краще за більшість оргазмів, які у мене були останнім часом.

Це було так давно.

Одного вечора у березні він пізно повернувся з інституту. Запалив світло по всій квартирі, увімкнув Pink Floyd і витягнув мене з ліжка потанцювати. О другій ночі. А потім, коли я дрімала під час танцю в нього на плечі, прошепотів мені на вухо, що отримав стипендію в Америці і що «Мацей народиться біля Тихого океану». Він не питав мене навіть про те, чи хотіла б я, можливо, мати донечку, або хоча б, чи хочу я, щоб нашого сина звали Мацей. Не питав і того, чи хотіла б я народжувати нашого сина тут, у Кракові, де у мене є мама, Марта і де медсестри говорять польською. Він ні про що мене не питав, а просто танцював зі мною і ставив мене до відома. Шепотів мені на вухо про своє рішення, а я, притулившись до нього у танці, думала, що маю найкращого в світі чоловіка і що мало хто може народити дитину на березі Тихого океану, а не тут, у цих злиднях, де у лікарнях немає навіть шприців. І тоді я, його дружина, ставала дзеркалом, у якому відбивалося його збільшене відображення, а сама робилася ще меншою. Такою ж крихітною він бачить мене і зараз.

Він вивіз мене на п’ятому місяці вагітності з Польщі до Сан-Дієґо, на кінець світу. Далі вже тільки Гаваї та Галапагос.

Примусив мене одягнути широкий плащ, щоб працівники летовища не помітили, що я вагітна, бо у візовій анкеті він збрехав, що я не вагітна. У Сан-Дієґо була спека, бо там майже завжди спека, а я, перелякана так, ніби у своїй матці під зимовим плащем перевожу контрабандою як мінімум два кілограми кокаїну, а не Мацея, віддала свій паспорт товстій жінці-шерифу у формі та з пістолетом.

Через чотири місяці я народила. У клініці в передмісті Сан-Дієґо. У Ла-Джолла. У західному крилі клініки в палатах пацієнтів були балкони з видом на Тихий океан. Але це було тільки для пацієнтів зі страхуванням від Синього Хреста. Анджеєві ледь вдалося назбирати грошей на Червоний Хрест. На східне крило. З його вікон було видно пральню і морг.

Я ніколи не плакала так часто, як тоді, протягом чотирьох місяців у Сан-Дієґо. Я сиділа сама у помешканні, до якого чотирнадцять разів приїздила поліція, бо я регулярно забувала відключити сигналізацію, коли виходила на подвір’я. Сиділа і чекала Анджея, а він виходив з дому вдосвіта і повертався незадовго до півночі. Я була така самотня, що відчувала, ніби всередині у мене виростає злий висушений кактус, який може поранити мою ненароджену доньку. Бо на початку потай від Анджея я хотіла мати доньку. Потім, перед самими пологами, з помсти, хотіла, щоб це напевно була донька. Помсти за цю самотність, під час якої у мене було враження, що я ділю увесь смуток світу з телевізором, який вмикала, щойно прокинувшись. Попри те, що не знала англійської.

Не має значення, що він «працював для нас трьох», не має значення, що він працював для «кандидатської та світової науки», а крім того, кілька годин на