Постукай в мої двері - Marta Nahanda

— і що ми будемо робити сьогодні? Тобто, які у вас плани на сьогодні, пане футболісте?
— ми дуже добре проведемо з тобою час, дружино. Я б сказав, що прекрасно проведемо час.
— не забувай, що у тебе залишилося три дні. Я або залишусь, або піду. Вирішувати тобі.
— знаю. Ти обох випадках підеш. 
— не вирішуй за мене. Ніхто не може знати, що вирішу я. 
— давай сьогодні проведемо цей для нас. Тільки ти і я. Цей день буде нашим. І завтра вранці я все тобі розповім. Обіцяю.
— домовилися. І що ми будемо робити? 
— човен.
— так і знала. — посміхнулася я. 
— у мого кузена дуже довгий язик. Все таки потрібно його вкоротити. — господи, та він жорсткий. 
— не чіпай, Серкая він мені подобається.
— ого. 
— звісно. З ним я можу знущатися з тебе, — посміхнулася я.
— дуже дякую, люба дружино. Ходімо, — хлопець простягнув руку і я вклала свою і ми кудись пішли. Ми підійшли до озера. 
— а де човен?
— ти хочеш покататися на човні? 
— звісно. Я взагалі вийшла заміж за тебе заради човна. 
— звісно, — Колясик кудись пішов. 
— ти куди?
— побачиш
— можна було сказати.  
— ти забагато хочеш знати. — Ну і пішов і що я буду тут сама робити? Зараз випадково впаду в озеро. І хто мене врятує, адже, я не вмію плавати. Ну так думає Микола.
— навіть не думай стрибати в озеро! —почувся голос Миколи. 
— і стрибну. 
— божевільна, — він реально не вірить, що я це зроблю. А я зроблю йому на зло зроблю. Стрибну. І стрибнула, — Марічка!! — Хлопець стрибнув за мною. Не протрималася я і три хвилини під водою, як хлопець витягнув мене на сушу.
— що ти робиш? Ти божевільна? 
— божевільна. Ти звів мене з розуму. 
— нормальна людина точно цього не зробить. Знаючи, що ти не вмієш плавати, ти стрибаєш. 
— і що? 
— ви вирішили поплавати? — звідкись з'явився Серкай.
— а я думав, що його не буде, — пробурмотів Микола собі під ніс, — Маруся перевіряла чи тепла вода.
— і як ?
— ідеальна, — і я назад стрибнула у воду. Так, я випробовую його терпіння.
— серйозно, вона мене в один день вб'є, — Микола підпалив до мене, — що ти робиш?
— плаваю. 
— вода холодна замерзнеш.
— ні, — почала хлюпати водою на хлопця. І сміятися, — ти думаєш, що я б так ризикувала своїм життям і скакала у воду, щоб ти мене рятував? 
— ти вмієш плавати? Ти надурила мене?
— так, як малу дитину. 
— я ображений. Ми їдемо звідси. 
— а..а..а, куди? 
—вивезу тебе в ліс.
— щоб я тебе там вбила? Прекрасна ідея.
Переодягнувшись у сухий та чистий одяг ми сіли у машину і поїхали. Куди? Не знаю. Микола Шапаренко веде мене кудись. Сказав, що в ліс. Якщо це так, то згодую його вовкам. Але я занадто сильно його люблю, щоб згодовувати його вовкам.
— ти дійсно привіз мене в ліс. 
— ходімо, — хлопець простягнув свою долоню і я вклала свою. Це так до біса правильно відчувається. Я дивлюся на наші переплетені руки та посміхаюся. Все так, як має бути. Щоб цей хлопець завтра мені не сказав я буду тримати цю руку до кінця своїх днів. Завжди.
Ми підійшли до якоїсь хатинки.
— тільки не кажи, що вона твоя.
— добре не буду. 
— Микола Шапаренко, у тебе є будиночок в лісі? І ти це приховував від мене?
— так
— господи, — на радощах обійняла хлопця. Здається, що я трохи радісно обійняла його, бо мало його не задушила, — я тебе не задушила?
— як бачиш живий.
— я завжди мріяла про маленький будиночок в лісі. Щоб тільки я і моє кохання жили тут. Спів пташок, шум вітру. Аромат лісових квітів. Що ще може бути кращим? 
— це і є твоє життя мрії? 
— так. Знаєш, я по фаху ландшафтний дизайнер. Але у нас в компанії немає дизайнера інтер'єру, тому це все роблю я. А так, то я б сиділа і розробляла сади. Тому будиночок у лісі у мене викликає особливе значення.
— я знав, що тобі тут сподобається.
— завтра папараці зроблять нове оголошення. Микола Шапаренко живе у лісі. — засміялася я. 
— хочеш зайти у середину? 
— надіюсь, там нічого немає «дорого-богато»?
— побачиш. 
Ми зайшли у середину, а там справжня краса. Якщо і існує кращий з кращих дизайн інтер'єру, то це у цьому будинку. Всі двері, які тут є ручної роботи. Вирізьблені з дерева здається, що це дуб.
— як давно тут проводився ремонт? Таке відчуття, що зовсім недавно.
— вчора закінчили. 
— Микола Шапаренко, ти зробив тут ремонт і одразу привів показати мені?
— так, а що?
— нічого. Я не знаю.. не знаю, що сказати. Тут прекрасно. Кожна деталь. Кожен шматочок тканини. Я б тут залишилася 
— сьогодні ми будемо тут. Я їду знайду дрова, а ти тут роздивляйся, що і до чого. 
— гаразд, — я розпочала з серця будинку — кухні. Марта постійно говорить, що серце будинку — це кухня. Розум — кабінет. Душа — вітальня. Спокій — спальня. Як же приємно доторкнутися до столішниць. Вони покриті лаком для дерева. Відчувається його запах. Я наркоманка, бо обожнюю запахи бензину, фарби і так далі. Я б стояла та нюхала цю столішниць, але Микола б подумав, що я божевільна. Хоча він так і думає. Закінчивши з кухнею я зайшла у спальню. На мене чекало двоспальне ліжко, яке також було ручної роботи. Свіжа білосніжна постільна білизна. А з боків від ліжка були тумбочки і на котрих стояли лампи-астронавти. Такі є у нашій спальні. Потім я пішла у вітальню. Там був диван ручної роботи стелаж з книгами. На вирізьбленій тумбі стояв телевізор плазма. 
Шапаренко: я знайшов дрова зараз розтопимо пічку і ти щось приготуєш. Я б сам запропонував, але знаючи мене, то я скоріше спалю цей прекрасний будинок.
— окей. А що будемо готувати? 
— слушна думка. Я трішки покрав продуктів у Серкая. Думаю, що ти йому не скажеш. Це буде наш секрет.
— я не знаю, чи збережу його. Він мій друг.
— але ми голодні, тому краще помовчати. 
— гаразд. І що ти накрав?
— філе лосося, зелень, сир, яйця, молоко, граната, авокадо, рис, огірок, помідор, воду. Багато води.
— думаю, що я приготую щось з того. 
***
Пообідавши ми пішли гуляти лісом. Що може бути кращим. Я знайшла свій спокій. Своє кохання. Своє життя. Тут все так, як має бути. 
— якби я не хотів, але ми ввечері ми змушені бути у Львові. У будинку дівчат. 
— чому? 
— Дмитро подзвонив і сказав, що там щось відбувається.
— чому вони мені не подзвонили? 
— ти перевіряла свій телефон після того, як вилізла з озера?
— ні, — і я згадала, що коли я стрибала у воду у кишені був мій телефон, — Я з ним у воду стрибнула. А що саме відбувається?
— не знаю. Сказав, щоб ввечері ми були. Щось серйозне 
— можливо, все-таки Алекс накатав на Марту заяву. 
— не будь смішною. Він закоханий у неї. — заявив Микола. Що? 
— що ти сказав?
— ти не чула цього 
— все, я прекрасно чула. Він, що не може зізнатися? 
— цього я не розумію. Давай прогуляємося тут, а пізніше поїдемо. Сьогодні ж день Марусі та Миколи. Тому насолодимося ним сповна. 
— окей, але сильно не дивуйся. Якщо я полізу на дерево.
— ти? Ти не схожа на дівчину, яка полізе на дерево. — хибна думка, Микола Шапаренко. 
— Микола Шапаренко, я все своє дитинство провела на деревах. Я постійно була у якійсь халепі. 
— О, я в цьому і не сумніваюся.
— ідемо пройдемося у глибину лісу, може, якого ведмедя чи вовка з лисицею зустрінемо. 
— лісника він єдиний, кого ми можемо зустріти. Я спеціально обрав ліс без вовків та ведмедів.
— ти скучний. Надіюсь, що тут хоч зайчики з білочками є. 
— ну, що ж йдемо їх шукати. 
— ні. Ми їх налякаємо. Нехай собі бігають. Якщо побачимо, то нехай, але не шукаємо їх. Це їх дім. Їхній спокій. 
— ти взагалі реальна? — Микола обійняв двома руками мою талію. 
— як бачиш, я стою перед тобою. І цілком реальна, — посміхнулася я на всі свої зуби. І тоді хлопець торкнувся своїми вустами моїх. Наші губи торкнулися, його язик поринув у мій рот, рука на моєму стегні притягувала наші тіла якомога ближче. Я вчепилася в краї його куртки, тримаючись щосили, і цілувала його з такою люттю і голодом, про існування, яких і не підозрювала.
Тихий стогін вирвався з глибини мого горла, потребуючи більшого, прагнучи позбутися шарів тканини, що розділяють нас. Мені потрібне його оголене тіло. Потрібно провести кінчиками пальців по вершинах та западинах його м'язів. Я просунула руки під його футболку, обіймаючи, щоб зробити саме це. Микола підняв мене, гарчання трясло його груди. Я не вагаючись обхопила ногами його стегна, дряпаючи нігтями шкіру на спині. Звичайно, не настільки сильно, але дуже хотілося. Подряпати до крові.
— цілком реальна до біса реальна, — сказав чоловік коли ми відірвалися від одне одного. А я пригорнулась головою до його грудей, хлопець, ще міцніше обійняв мене.
— поїдемо до дівчат? Я не знаю, але там щось відбувається.
— все, що забажаєш, — хлопець поцілував мене в ніс і в обіймах покрокували до будинку, щоб забрати свої речі і ми поїхали.
***
— так? Мене хтось запитав, як я почуваюсь? Перестань говорити мені, що я беземоційна, — почулися крики Марти з будинку.
— що там відбувається? 
— ходімо глянемо, — ми прийшли а в коридорі всі стояли. І дивилися на те, як Алекс сварився з Мартою. 
— ти не підпускаєш нікого до себе. —сказав Алекс. 
— цікаво через кого. Ти прийшов і  думаєш, що одразу отримаєш обійми. Тільки спочатку потрібно їх заслужити. Ти достатньо зробив мені боляче. По-перше у мене є гордість. А по-друге ти остання людина, якій я буду, щось розповідати чи довіряти. 
— я прийшов сюди не за тим, — сказав Алекс. 
— а за чим?
— ти безвідповідальна! — коли Алекс це сказав дівчина почала сміятися без перестану. 
— я безвідповідальна? Хто б говорив.
— так, ти. Ти скасувала дуже важливу зустріч.
— вона не важливіша за футбольний матч. Ти бляха теж її пропустив. — сказала Марта. 
— я футболіст. — стверджував Алекс. 
— прекрасно, я цього не знала, дякую, що повідомив. Андрієвський, або ти заспокоюєшся, або я тебе вспокою. Це я тобі гарантую. — ситуація набирає обертів. 
— що відбувається? Здається, що я якийсь фрагмент пропустила. — підійшли до нас Ніка з Софією.
— це Андрієвський зараз пропустить удар. — сказала Софія. 
— в кінцевому результаті все буде, як я хочу. — промовив Алекс,  але я не думаю, що буде так, як він захоче. 
— що ти чорт забирай говориш? Я чесно втомилася. Від цього. Скажи мені, що ти хочеш і ми на цьому закінчимо.
А— тебе. Я. Хочу. Тебе. — сказав він це так грубо і я думала, що він зараз її поцілує. Бляха муха він це зробив. Тут же Ніка закрила рот Софії. А Ліля Оксані.
— що ти робиш? Ти божевільний? Ти не можеш мене взяти і просто так поцілувати. Ти не можеш це зробити. Ти більше не підійдеш до мене ні на крок. Зрозуміло?
— ні. Я буду робити це щоразу, — Марта просто вибігла з будинку. 
— я зараз прийду. — сказала Ніка. 
Ми з Миколою вийшли на вулицю і сіли двоє на гойдалку, яка стояла у саду. Хлопець мене обійняв, а я як те кошеня притулась до нього.
— сьогодні божевільний день.
— ти готова почути? — запитав Микола. 
— давай не сьогодні і не тут. Завтра вранці. Залишимося тут у моїй спальні. 
— якщо ти так наполягаєш.
— я не про це, Шапіку. 
— ніч довга, все можливо, — хлопець ніжно поцілував мене в ніс, потім у щоку одну і другу. Далі пішла шия. І я видала гучний стогін. Я відчувала потребу у ньому. Я хотіла його прямо зараз. 
— пішли у мою спальню. Зараз же негайно, — я схопила хлопця за руку і ми пішли. У біля сходів гас зупинила Софія.
— ви вже їдете? 
— ні, Софіє, ми сьогодні тут. 
— всі тут. Як у старі часи. Я скучила за цими моментами.
— я теж. Ми підемо.
— може, чаю разом вип'ємо.
— ні, я спати хочу. 
— ну я б не сказала, що ти хочеш спати. 
— Софія, лиши їх. Ходи зі мною чай поп'єш. — Марта наше спасіння. 
— о, ти мені маєш розказати, що в тебе там відбувається, — дівчата пішли на кухню заварювати чай. 
Як тільки ми потрапили у мою кімнату ми накинулися на одне одного з поцілунками. І вже через хвилину ми позбулися одягу. Я надіюсь, що ніхто не постукає в ці двері.