Сад спочилих котів - Більґе Карасу

вигадаю, занедужаю, попрошу майстра не вилазити на канат, переконаю, що й сам якнайкраще порозважаю глядачів, а йому ліпше в цю спеку посидіти в затінку»; та акробат відчував, що майстра не вмовити, і тільки дратувався; однак він не дозволив би йому здогадатися; не мав права дозволити, отож тепер тримався на канаті легко, оскільки мав пристосуватися до кожного поруху майстра; навіть якщо ніхто нічого не зауважить, він насамперед мав продемонструвати самому собі, відтак — учителеві, що вже доріс до навдивовижу майстерного акробата. Якщо його вчитель був справді майстром, його майстром, то мусив, попри все, збагнути це, був зобов’язаний збагнути, зобов’язаний поцілувати його після виступу в чоло та сказати: «Тепер ти майстер». Він мав показати себе цього вечора. Мабуть, учитель випробовував його, гадаючи, що калфа без страху в душі залишиться необізнаним, як і він сам — без цього випробування.

Випробовував, щоб пишатися цією посвятою в майстри після того, як утратив стількох учнів, щоб гордитися, бачачи, як останній із них дожив до цього дня, не зазнавши поразки.

Але хіба він не закладав йому в голову, що навіть чин майстра ще не дає права думати про такі речі? Його майстер ось-ось мав зникнути з очей…

Він чекав. Досі чекав, поки майстер зробить останній крок.

Хоча той уже тримався за кільце на нижньому канаті. Глядачі з усіх сторін збігалися до нього на спортивний майданчик, посипаний дрібним піском. Утім, серед їхнього репету й вереску він так і не розчув майстрового голосу: «Ех, ти, синку, — роззява!» Не міг розчути.

1970

8

Попервах кочівники мали проникати в ліси на краю тих земель незначними групами. Вони невпинно спускалися на південь зі своїх боліт, холодних гірських пасовиськ, крижаних вершин. Утамовуючи голод, грабували міста, маєтки, базари. На перше око, їхні тварини здавалися такими ж змарнілими, як і вони самі. На півночі їм уже не вистачало ловищ, пасовиськ та простору для життя. Або ж їм набридло вдовольнятися однією кониною та псятиною. Не хотіли вони й у своїх зимових поселеннях утихомирювати голод корінцями, шишками та швидкорослою зеленню.

Кількість кочовиків зростала. Вони облягали на півдні ті землі заможного деребея, налітаючи на них з усіх сторін, грабуючи та спопеляючи. Але якщо для кочовиків це був південь, то для мешканців цього містечка — далека північ.

Лише під час четвертого набігу їм удалося наблизитися до фортеці деребея. На сторожі цих земель у нього стояло чимало воїнів. А розорені селяни стікалися звідусіль під його захист. Деребей бачив, як у нього росте ціле військо з розлюченими очима, готове боронити свій край, утім вичікував.

Поле битви мало бути не надто широким. Тільки тоді ці лісові люди

адже мешканцям тих земель здавалося, що кочовики прийшли з лісів

отримали б гідну відсіч.

Утім не отримали. Хоча й воїни полягли в бою як герої.

Таким чином володар мусив скоритися навалі кочовиків, під якою невпинно гинули його землі, вулиці, будинки та піддані. Урешті-решт він визнав поразку й перебрався на південь.

Через двісті-триста років новий деребей так само зазнав нападу цих головорізів, які знову прийшли з лісів, але вже вели осілий спосіб життя. Зазнав у новому володінні.

* * *

Більше вони не зимували в кишлаках, не носили на собі тонни вовни та шкур, засинаючи на спинах у коней; отож і не кочували, як колись, у пошуках питної води. Тепер вони спізнали насолоду від її споглядання, миття та пірнання. І шукали не джерел та струмків, а — фонтанів, лазень, рік і моря.

Це все було в нових володіннях нового деребея.

Але цього разу той знайшов спосіб, як уникнути поразки. Йому вдалося з ними домовитися. Так зародилася гра.

* * *

Сповістивши про початок гри, мер сидів на своєму місці. Однак перед першим ходом потрібно було, щоб тінь від палацу накрила великий вишуканий водограй. Ми чекали. Він стояв за зеленими пішаками навпроти, вирізняючись високим зростом. Відтепер світло-русе волосся виблискувало на полудневому сонці. Чоловік дивився на мене. Він — ферзь, а я всього-на-всього — дрібний пішак

окрім того, ми, «Фіолетові», граємо під орудою мера. Той вирішуватиме за нас кожен хід; щоразу чуючи його крик, ми виконуватимемо наказ. Натомість над «Зеленими» немає розпорядників. Вони незалежні. Самі гуртом вирішуватимуть, чим та куди якнайкраще походити. Всі вони — чужоземці.

У команді «Фіолетових» — десять тутешніх містян; шість гравців обрані з-поміж чужоземців, щоб символізували провінційних мешканців, але й вони підпорядковані мерові… як, як я міг узятися за це?

На початку було значно важче походити без керівника. Тільки ж я був усього-на-всього дрібненьким, підневільним пішачком.

Тінь накрила фонтан. Мер із першого ж ходу посунув уперед мене.

Казка восьма

Наше море

Середземноримському морю…

Діти гралися біля води, де пісок в’язкий, мов глина. Теплі м’якенькі хвилі плинули одна за одною, ніби перестрибуючи через спину якоїсь кудлатої тварини, сягали дітлахам до ніг та рук, затим щезали у піску. Сирий пісок прилипав до дитячих сідниць, залишаючи на них два кружки. Малеча досі не визначилася, що робитиме. Ліпила кульки, переносила свої «вироби» трохи вбік, руйнувала їх і знову ліпила. Діти, сидячи навпочіпки, вигрібали ями, збоку скидали докупи та припліскували виритий пісок. Потім ховали в ями знайдені недокурки, скалки, грубу рінь, й заледве присипавши їх, одразу вигрібали. Малеча сильно не галасувала. Все її забавляло. Вряди-годи вона не могла поділити чи то камінець, чи зламану гілку або дошку, яку обтесало море, та вже збиралася пересваритися, але тоді швиденько закопувала знахідку, яка спонукала до непорозумінь, десь подалі в сирий пісок. На пляжі-бо вистачало й гальки, і вишмольганих морем дощок. Тільки раз малечу трохи розбурхав якийсь конверт — легіт приволік його прямісінько їй під ноги. На ньому сяяла ціленька, навіть не зім’ята, барвиста марка. Котромусь із дітлахів удалося відклеїти її, нітрохи не пошкодивши; решта тільки витріщила очі, роззявивши рота. Хлопчисько миттю приліпив марку до грудей; дитячі руки потяглися до них, але застигли в повітрі — той загрозливо здійняв кулаки. Потім марка, як і все, потрапила до однієї зі схованок у ямах. Діти тихо гралися й далі.

Позаду, далеко позаду в чагарях маленька ящірка злякалася тиші й, ледь чутно зашарудівши, кудись шмигнула, зникла.

Жінки розмістилися неподалік у перголі. Балакали, лежали, дрімали, підводилися та знову балакали. На протилежному краї альтанки, навскоси від них, сиділи два хлопці. Їхня південна шкіра давно вкрилася тривкою засмагою. Вони забігали в