Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

І Ганраган відчув, що й досі тримає в руках пасма мотузки, та й став далі її сукати, але здалось йому, поки він сукав, що в мотузці тій сплелись усі печалі світу. А потім приверзлось йому, мов уві сні, ніби мотузка та обернулась на великого водяного змія, який виповз із моря і став обвиватись навколо нього дедалі тугіше, і все ріс-розростався, аж поки оповив усю землю та небо, і зорі лише зблискували з-поза бриж його шкіри. І тоді Ганраган звільнився з його кілець, і, хитаючись, рушив непевною ходою понад берегом, і скрізь навколо нього ширяли сірі тіні. І ось що вони казали:

— Горе тому, хто знехтував покликом доньок сúдів, бо не знайде він розради в любові жон земних довіку і повік-віків, і завжди пануватиме в його серці могильний холод. Смерть він обрав — хай умре, хай умре, хай умре.

Якось Ганраган мандрував Північною Ірландією, принагідно допомагаючи фермерам, бо ж на полях сáме кипіла робота, а дорóгою розповідав усякі оповідки і співав пісень на похоронах та весіллях.

Одного дня трапилось йому наздогнати на шляху до Коллуні[90] таку собі Марґарет Руні, жінку, з якою він замолоду познайомився у Манстері. Тоді недобра йшла про неї слава, і зрештою священник вигнав її з містечка. Ганраган упізнав її по ході і по кольору очей, а ще по тому, як вона лівою рукою відгортала з лиця волосся. Вона розповіла, що ходила по всій окрузі, торгуючи оселедцями чи ще чимсь, а зараз вертається до Слайґо, до передмістя, де вона живе з іще однією жінкою, Мері Ґілліс, у якої дуже подібна історія. І була б вона дуже рада, вела далі Марґарет, якби Ганраган завітав до них і зупинився в їхньому домі, а ще поспівав своїх пісень для калік, сліпців та вуличних скрипалів з передмістя. Вона, мовляв, добре його пригадує і хотіла його бачити, а щодо Мері Ґілліс, то та вивчила деякі його пісні напам’ять, тож не треба боятися, що його неласкаво приймуть, а до того ж усі каліки та злидарі, які почують його оповідки та пісні, ділитимуться з ним нажебраним, поки він у них гостюватиме, і рознесуть славу про нього по всіх парафіях Ірландії.

Рад був дуже Ганраган приєднатись до цієї жінки і знайти в ній супутницю — вúслухала ж бо історію його бід і втішила його. Було це на схилі дня, коли кожен стрічний чоловік видавався красенем, а кожна жінка — гарненькою. Коли Ганраган розповів Марґарет про злощасне Сукання Мотузки, вона обняла його однією рукою і в сутінках здавалась незгіршою за інших.

Вони проговорили всю дорóгу до передмість Слайґо, а вже Мері Ґілліс, то та, як побачила його та почула, хто він, аж мало не заплакала від щастя, що до них додому завітав такий чоловік з таким славним ім’ям.

Ганраганові було за велику втіху трохи пожити в них, бо він стомився від блукань, а відтоді, як побачив, що хатинка Мері Лавелл завалилась і господиня її покинула, а стріха розсúпалась, то жодне місце на землі не сподівався він назвати своїм домом, та й ніколи не зупинявся ніде настільки довго, щоб побачити, як на зміну пожовклому листю з’являється зелене, а за сівбою надходять жнива. Добрі настали для нього переміни, бо відтепер мав він прихисток від негоди, і вогнище у вечірні години, і свою частку їжі, яку ставили перед ним на стіл, нічого від нього не просячи.

Живучи там у добрі та спокої, склав Ганраган чимало пісень. Переважно були то любовні пісні, але й пісні покаянні серед них траплялися, а деякі були про Ірландію, оспівану під тим чи іншим ім’ям, та про її лиха.

Щовечора в домі збирались каліки та жебраки, сліпці та скрипалі і слухали його пісні та вірші, а ще оповідки про старі добрі часи феніїв[91], і все те міцно закарбовувалось у їхній пам’яті, не зіпсованій книжками, тож ім’я Ганрагана зазвучало в них на вустах на кожному похороні, весіллі та вечірці по всьому Коннахту. Ніколи ще не жив він у такому достатку і не тішився такою пошаною, як у той час.

Одного грудневого вечора співав він коротеньку пісеньку, почуту, як сам казав, у горах від чайки, про світлокосих парубків з Лімерика, які вирушили у мандри й вештались по всьому світі. Того вечора в кімнаті зібралося чимало люду, та ще двоє-троє хлопчаків, які пробрались до господи, а тепер сиділи долі біля вогню і були дуже заклопотані: пекли у приску картоплю абощо, аби привертати увагу до Ганрагана; а по багатьох роках, коли ім’я його вкрилося славою, вони пригадували звук його голосу, і його жести, і вираз його обличчя, коли він сидів на краєчку ліжка, відкидаючи тінь на білену стіну за спиною, чи ходив по кімнаті, сягаючи головою стелі. І вони знали, що їм випало побачити короля ґельських поетів і творця людських мрій.

Зненацька Ганраган перестав співати й очі його затуманились, наче він вдивлявся кудись удалеч.

Мері Ґілліс, яка наливала віскі в кухоль, що стояв на столі перед поетом, завмерла і спитала:

— Чи ж не задумав ти оце нас покинути?

А Марґарет Руні, почувши такі слова, не второпала, до чого вони були сказані, й узяла їх надто близько до серця, тож підійшла до Ганрагана, в душі побоюючись, що вона ось-ось втратить такого чудового поета і такого доброго товариша, а ще такого шанованого чоловіка, який привабив до її дому