Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

стільки гостей.

— Ти ж не підеш від нас, моє серденько? — запитала вона, взявши його за руку.

— Не про це я думаю, — відказав Ганраган, — а про Ірландію та про лихо, яке над нею тяжить.

І, підперши голову рукою, почав він співати оцю пісню, і голос його нагадував гомін вітру, який гуляє пустищем.

Навпіл розчахує старі над Камменом[92] терни Той чорний вітрюган, що дме з лихої сторони; Відвага зламана, немов старі дерева, в нас, Але вогонь її очей в серцях у нас не згас — Кетлін, дочки Гулігена[93]. Над Нокнареєм[94] сонми хмар згромадили вітри І Мейв на зло громами б’ють по каменю гори; Хоч гнів у серці в нас — мов грім у хмарі грозовій, Цілуємо уклінно ми смиренні стопи їй — Кетлін, дочці Гулігена. На Клут-на-Барі[95] озерце виходить з берегів, Бо з-під навислих хмар борвій вологий налетів; Скипає наша плоть і кров, мов повені огром, Але чистіша за свічу перед Святим Хрестом Кетлін, дочка Гулігена.

Не встиг він доспівати, як голос у нього зірвався і по щоках його покотилися сльози, а Марґарет Руні затулила лице руками і заридала разом з ним. Тоді й сліпий жебрак, який сидів біля вогнища, схлипнув, труснувши своїм лахміттям, а за мить не лишилось у кімнаті нікого, хто б не обливався слізьми.

Прокляття рудого Ганрагана

Одного чудового травневого ранку, через довгий час після того, як Ганраган покинув дім Марґарет Руні, простував він дорогою поблизу Коллуні й, заслухавшись співом пташок, який линув з облитих білим цвітом кущів, сам заспівав ідучи. Йшов він до власної домівочки, і хоч була то всього лише маленька хижка, але Ганраган неабияк нею тішився. Таж він стомився від багаторічних блукань від порога до порога о всякій порі року, і хоча зазвичай йому не відмовляли в гостинності й ділилися з ним усім, що було в хаті, але часом здавалося йому, що розум його костеніє, як і його суглоби, і вже нелегко йому, як бувало, жартувати й розважатися з вечора до рання, смішити парубоцтво веселими балачками і власкавлювати жінок піснями. І от натрапив він на хижку, яку покинув напризволяще один бідняк, найнявшись десь жнивувати, та й не повернувся. А коли Ганраган полагодив стріху, і спорудив у кутку з кількох мішків та в’язанок хмизу лежанку, і замів долівку, то залишився цілком задоволений, що має тепер власну свою домівочку, куди може приходити і звідки може йти, коли йому заманеться, і де можна цілий вечір просидіти, обхопивши голову руками, коли він захандрить чи затужить за старими часами. Сусіди почали один по одному посилати до нього своїх дітлахів, аби ті повчились у нього розуму, а з того, що вони приносили — кілька яєць, чи вівсяна перепічка, чи пара шматків торфу, — Ганраган і жив. А якщо іноді він пропадав день і ніч десь в околицях Слайґо, ніхто йому й слова не казав, знаючи, що він поет і що мандри в нього у крові.

З отаких мандрів по окрузі й вертався він того травневого ранку і з легким серцем наспівував якусь нову пісню, що йому склалась. Аж ось стежку йому перебіг заєць, та й чкурнув у поля, пролізши між каміння в огорожі. А Ганраган знав, що то недобрий знак, коли стежку перебігає заєць, і пам’ятав зайця, який завів його на Слів-Ехтґе в той час, коли чекала на нього Мері Лавелл, і як не мав він відтоді ні хвилинки втіхи.

— І схоже на те, що готують вони мені зараз якусь прикрість, — мовив Ганраган.

А щойно він це сказав, як почув, що зовсім поруч на полі хтось плаче, і глянув поверх огорожі. І побачив він дівчину, котра сиділа під квітучим кущем глоду і плакала так, наче її серце ось-ось розірветься. Личко її було сховане в долонях, але м’яке її волосся, біла шийка і юний