Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

— Це нечесно, — мовив Ганраган, — це нечесно.

І не міг він уже йти далі, та й сів долі на верес там, де стояв, у серці Слів-Ехтґе[78], бо після такої довгої дороги вся сила його покинула.

Незабаром помітив він неподалік двері, з яких струменіло світло, і здивувався, що не бачив їх раніше, а вони ж так близько від нього. Тож підвівся і, попри втому, ввійшов у двері, і хоч надворі стояла ніч, але за дверима опинився він у денному світлі. І враз угледів старого — той збирав літній чебрець та жовті півники, і здалось йому, що від квітів віє всіма солодкими пахощами літа. А старий сказав:

— Довго ж ти до нас добирався, Ганрагане, вчений чоловіче і великий піснетворцю!

І з цими словами повів його у величезні осяйні палати, й були там зібрані всі розкоші, про які Ганраган лише чув, та всі кольори, які він лише бачив. У дальньому кінці покоїв був поміст, і сиділа там на високому троні жінка, найпрекрасніша у світі, довгобраза і білолиця, з уквітчаним чолом, але втомлена на виду, наче від довгого чекання. А на приступці біля трону сиділо чотири сиві баби, і одна з них тримала на колінах великий казан, друга — великий важкий камінь, хоча здавалося, що для неї він — легкий, третя — довжелезний дерев’яний спис із гострим вістрям, а остання — меч без піхов[79]. Рудий Ганраган довгенько стояв і, знай, роздивлявся їх, але жодна не сказала йому ні слова і навіть не глянула в його бік. І міркував він, чи не спитати б, хто та жінка на троні, мов сама королева, і на що вона чекає, але хоча на язик він був швидкий і нікого не боявся, проте зараз не насмілювався заговорити з такою красунею, та ще й у таких пишних палатах. А далі думав спитати, що то за чотири предмети, що їх чотири сиві баби тримають, наче великі скарби, але не міг дібрати належних слів.

І тут підвелася перша баба, тримаючи обіруч казан, і промовила:

— Втіха.

Ганраган не обізвався на це ні словом.

Тоді підвелася друга баба з каменем у руках і промовила:

— Влада.

Підвелась і третя баба зі списом у руках і промовила:

— Доблесть.

А остання баба підвелася, тримаючи в руках меча, і промовила:

— Знання.

І по цьому слові всі вони завмерли, ніби чекаючи, що Ганраган їх розпитуватиме, але він ніби води в рот набрав. І тоді чотири сиві баби вийшли у двері, забравши свої скарби з собою, і з порога одна зронила:

— Нічого йому від нас не треба.

А друга сказала:

— Слабкий він, слабкий.

Третя ж мовила:

— Він злякався.

А остання докинула:

— Він не при своєму розумі.

І всі вони в один голос сказали:

— Ехтґе, донька Срібної Руки[80], мусить спати далі. Шкода, дуже шкода.

І тоді жінка, подібна до королеви, легесенько зітхнула, і в цьому зітханні Ганраганові почулося дзюрчання незримих струмків, і якби палати, де він перебував, були вдесятеро пишніші та осяйніші, то й тоді не зміг би він побороти сонливість, яка на нього напала, і він похитнувся, наче п’яний, і тут же повалився долі.

Коли Ганраган прокинувся, в лице йому світило сонце, але на траві довкола виднілася біла паморозь, а понад бережком струмка, біля якого він лежав, вода взялася кригою, і протікав той струмок через Дайре-каол і Друїм-да-род[81]. За обрисами пагорбів та блискотінням Лох-Ґрейне вдалині Ганраган здогадався, що він — на одній з гір Слів-Ехтґе, але не був певен, як він туди потрапив, бо з голови його вивітрилося все, що сталось у стодолі, а про всю його мандрівку нагадували лише стерті ноги та затерпле тіло.

Було це рік потому: дядьки з села Каппахтаґл[82] сиділи біля вогню в хатині край дороги, аж тут до двійчатих дверей[83] підійшов Рудий Ганраган, на тоді — страшенно схудлий і змарнілий, з довжелезним розкошланим волоссям, і попросив дозволу ввійти й перепочити, — і вони впустили його, бо ж була ніч Самайну. Він підсів