Таємна троянда - Вільям Батлер Йейтс

Тоді Костелло скочив у сідло, і Дуаллах теж, а коли вони трохи від’їхали, Костелло натягнув повіддя і зупинив коня. Потяглись довгі хвилини, аж тут Дуаллах загукав:

— Не диво, що ти боїшся образити Дермотта Овечого, адже він має багато братів та друзів, і хоча чоловік він уже старий, але сильний і спритний, а ще він з королевиних ірландців, і вороги ґелів — на його боці.

А Костелло відповів, спаленівши і глянувши на дім:

— Присягаюся Матір’ю Божою, що не повернуся туди, якщо по мене не пошлють раніше, ніж я переправлюся бродом через Брунатну річку.

І поїхав далі, але так повільно, що вже й сонце сіло і над болотами почали літати кажани. Коли він дістався до річки, то трохи загаявся на бéрезі, порослому півниками, а потім виїхав на середину річки й зупинив коня на мілині, де кипіла між каміння вода. А от Дуаллах перетнув річку і чекав на другому бéрезі, над глибоководдям. По довгому часі волинкар знову загукáв, і цього разу дуже в’їдливо:

— Дурень зачав тебе, і дурепа тебе породила, і дýрні над дурнями ті, що кажуть, ніби ти походиш із давнього і шляхетного роду, бо рід ти ведеш від бліденьких жебраків, які тиняються від дверей до дверей, кланяючись панам і слугам.

Похиливши голову, Костелло переїхав річку і зупинив коня біля Дуаллаха, але щойно хотів до нього озватись, як на протилежному бéрезі зацокотіли копита і до них під’їхав вершник, здіймаючи стовпами воду. То був слуга Дермотта, і проказав він, ледь переводячи дух, як той, хто скакав щосили:

— Тумаусе Костелло, я прибув, аби знову запросити тебе до Дермотта додому. Коли ти поїхав, дочка його, Вінні, прокинулась і покликала тебе на ім’я, бо ж бачила тебе уві сні. Бріджет Делані Довбня бачила, як ворушаться її вуста, і збагнула, в якій вона тривозі, й побігла з будинку до лісу, де ми ховались, і схопила Дермотта Овечого за куртку, і привела його до дочки. Він побачив, у якій та тривозі, й велів мені скакати його власним конем і чимскоріш тебе привести.

Тут Костелло обернувся до Дуаллаха Далі й, схопивши його обіруч за пояс, стягнув із сідла і жбурнув об сірий камінь, що стримів з річки, тож волинкар бездиханно канув у глибочінь, і води поглинули той язик, який Бог сотворив таким лихим, що оповідь про нього передаватимуть з вуст у вуста в потомні часи. А потім, штрикаючи коня острогами, Костелло шалено помчав понад річкою на північний захід і не зупинявся, аж поки не дістався до іншого, не такого порожистого броду і не побачив у воді віддзеркалення місяця, що сáме сходив. На мить він нерішуче спинився, а тоді перебрався через брід і погнав коня через Бичачі гори й далі до моря, майже не зводячи очей з місяця, який мерехтів уві млі, ніби велика біла троянда, підвішена до середохрестя якогось безмежного фантастичного світу. Аж ось його кінь, уже давно потемнілий від поту і геть задиханий, бо Костелло без упину острожив його і геть загнав, важко упав на землю, скинувши вершника у придорожню траву. Костелло спробував підвести коня, але марно, і рушив сам назустріч місячному сяйву, і вийшов до моря, і побачив шхуну, яка стояла на якорі. Тепер, коли море заступало йому шлях, він відчув, що дуже втомився, а ніч — дуже холодна, і зайшов до прибережного генделика, та й повалився на лавку. У генделику було повно іспанських та ірландських моряків, які щойно привезли контрабандний вантаж вина та елю і чекали на ходовий вітер, аби знову вийти в море. Один іспанець звернувся до нього поганою ґельською і запропонував випити. Костелло пожадливо перехилив кухоль і завів запальну та шпарку балачку.

Тижнів зо три вітер віяв з моря або ж дув надто сильно, тож моряки й далі пили собі, теревенили та грали в карти, і Костелло залишився з ними: спав у генделику на лавці, а пив, теревенив і грав ще більше за всіх. Він швидко прогуляв ті невеликі гроші, які мав, а тоді програв іспанцеві свого коня, якого хтось привів з гірської стежки (і новий господар продав його фермерові з гір), а потім програв і довгого свого плаща, й остроги, й чоботи з м’якої шкіри. Нарешті повіяв погожий вітер у бік Іспанії і матроси попливли шлюпками до своєї шхуни, співаючи ґельських та іспанських пісень, і знялися з якоря, і невдовзі білі вітрила сховалися за обрієм. Тоді Костелло повернув додому, і перед ним розверзлась порожнеча його життя, і йшов він цілісінький день, а надвечір вийшов на дорóгу, що вела від берегів Лох-Ґари до південного узбережжя Лох-Кею[64]. Тут він наздогнав велику юрбу селян та фермерів, які повільно йшли за двома священниками та гуртом ошатно вбраних осіб, а декілька з них несли труну. Костелло зупинив одного дідка та й спитав, чий це похорон і чиї вони люди, а старий відповів:

— Це похорон Уни, доньки Дермотта, а ми — Намари й Дермотти та їхні челядинці, а ти — Тумаус Костелло, який її погубив.

Костелло рушив до голови процесії, минаючи людей, які люто на нього позирали, й почуте доходило до нього ніби крізь туман, бо тепер, коли він втратив тяму, себто й душевне здоров’я, він ніяк не міг повірити, що ніжність і краса, які так довго були серцем світу, могли отак зникнути назавжди. Аж ось він зупинився і знову спитав, чий це похорон, і якийсь чоловік відказав:

— Ми несемо ховати доньку Дермотта Вінні, яку ти погубив, і поховаємо її на острові Святої Трійці[65].

І чоловік зупинився, а тоді, взявши з землі камінь, кинув його в Костелло і влучив йому в щоку, аж кров потекла йому по обличчю. Костелло пішов