Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Просто не уявляю, як тобі вдається носити на собі стільки всякого залізяччя, Ферміне.

– Вища фізика. Зважаючи на те що моя худорлява тілобудова головним чином спирається на м’язову та хрящову тканини, цей невеличкий арсенал посилює моє гравітаційне поле й править за надійний якір у бурхливому морі. Але не думай, що тобі так легко вдасться замилити мені очі своїми геть недоречними зауваженнями, бо ми вдерлися сюди не для того, щоб обмінятися марками чи потеревенити про те, про се.

Виголосивши це застереження, Фермін дістав із однієї зі своїх незліченних кишень бляшану фляжку й відкрутив ковпачок. Потім принюхався до вмісту, наче до божественної амброзії, і усмішкою висловив своє схвалення. Відтак простягнув флящину й, значливо дивлячись мені в очі, кивнув.

– Пий, а то шкодуватимеш усе життя.

Знехотя я взяв фляжку.

– Що це? Пахне карбідом…

– Не мели дурниць. Це лише коктейль, вигаданий для того, щоб відживляти небіжчиків і хлопчаків, пригнічених відповідальністю, яку на них поклала доля. Його хитромудра формула моєї власної розробки ґрунтується на основі лікеру «Аніс дель Моно» та інших алкогольних напоїв, перемішаних із тим низькопробним бренді, що його я купую в одноокого цигана з кіоску, де торгують самогоном. А щоб витворити неповторний букет каталонських угідь, усе це довершено кількома краплинами вишнівки й трав’яного лікеру «Монсеррат».

– Матір Божа!

– Пий хутчіш! Ось тут ми й побачимо, хто відважний, а кому бракує духу. Одним проковтом, неначе випадковий гість на чужому весіллі!

Я послухався й хильнув того пекельного пійла, що на смак було як підсолоджений бензин. Настоянка пропекла мені всі нутрощі, і, перш ніж я прийшов до тями, Фермін жестом наказав мені повторити процедуру. Не звертаючи уваги на протести свого шлунка, який аж трусило, я приклався до флящини вдруге, вдячний за хороший настрій і забуття, які приносило це питво.

– Ну як? – запитав Фермін. – Ліпше, еге ж? Це називається «сніданок чемпіонів».

Тепер уже цілком переконаний, я кивнув, відсапуючи й розстібаючи ґудзики на комірці. Фермін скористався нагодою, щоб відсьорбнути свого шмурдяку, і заховав фляжку назад до кишені пальта.

– Тільки алхімії до снаги вгамувати лірику. Але надто не захоплюйся цим методом, адже настоянка – як щуряча отрута або ж як щедрість: що частіше її використовуєш, то менш ефективною вона стає.

– Про це не турбуйся.

Фермін показав дві гаванські сигари, що висовувалися з іншої кишені, але потім, підморгнувши, похитав головою.

– Ці дві кубинки, поцуплені in extremis [1] зі зволожувача для сигар, що належить виконувачеві обов’язків мого майбутнього тестя, донові Ґуставо Барсело, я беріг для сьогоднішнього дня, але гадаю, що, мабуть, ми відкладемо їх на котрийсь інший день, бо, як мені видається, ти зараз не у формі, а лишати сиротою дитину в день її появи на світ не годиться.

Фермін сердечно поплескав мене по спині й замовк на якусь хвилю, чекаючи, доки його коктейль не розійдеться по моїй крові й алкогольна паволока не покриє те відчуття глухої паніки, що охопило мене. Допіру товариш зауважив мій посоловілий погляд і розширені зіниці, ознаки загального отупіння відчуттів, як виголосив промову, що її, поза всяким сумнівом, висновував цілу ніч.

– Друже Даніелю, Богові – або тому, хто на час Його відсутності виконує Його функції, – заманулося влаштувати все так, що стати батьком і привести у цей світ дитину легше, ніж отримати водійські права. Ця фатальна обставина призводить до того, що несосвітенна кількість кретинів, обісранців і йолопів вважають, що мають право розмножуватися, і, хизуючись медаллю за батьківство, нівечать усе життя тим бідолашним дітям, яких витворили своєю соромотою. Я кажу з усією впевненістю, що збираюся піти за тобою цим шляхом величезної відповідальності й зробити вагітною мою кохану Бернарду так швидко, як мені це дозволять гонади й святий шлюб, який є sine qua non [2] з боку моєї нареченої. І тому я мушу заявити і я заявляю, що ти, Даніелю Семпере Жисперт, дітвак, який лише вступає у свій мужній вік, попри твою сьогочасну невіру у власну спроможність як голови родини, є і будеш зразковим батьком, хоча ти й новачок і загалом трохи невіглас.

Посеред цієї орації я геть розгубився, чи то під впливом вибухового коктейлю, чи то через словесний феєрверк, яким спалахнув мій добрий друг.

– Ферміне, я не впевнений, що зрозумів тебе.

Товариш зітхнув.

– Я хотів лише сказати, що коли тебе це все переповнює аж довсирачки, Даніелю, дослухайся до поради своєї благословенної дружини: не треба боятися. Діти – принаймні твоя дитина, це точно – народжуються не те що в сорочці, а й у штанах, і кожен, у кого є хоч дрібка честі й совісті в душі й трохи смальцю в голові, має всі шанси не зруйнувати їм життя й стати батьком, за якого ніколи не буде соромно.

Я позирнув скоса на цього чоловічка, який ладен був віддати за мене своє життя і в якого завжди знаходилося кілька слів – чи то пак кілька тисяч слів, – щоб вирішити всі дилеми й заспокоїти напади екзистенційного страху, до яких я був схильний.

– Якби ж то все було так легко, як ти це описуєш, Ферміне!

– Нічого, що бодай чогось варте в нашому житті, не дається легко, Даніелю. Коли я був молодий, то гадав, що, аби простувати по цьому життю, досить навчитися трьох речей. Зав’язувати шнурівки, це раз. Уміло роздягати жінку, це два. І читати, щоб насолоджуватися щодня сторінками, написаними проникливо й майстерно, це три. Мені здавалося, що чоловік, який твердо крокує по землі, уміє пестити жінку і здатен почути музику слів, живе довше, а насамперед – живе краще. Але роки навчили мене, що цього не досить і що іноді хочеться дістати можливість побути чимось більшим, ніж просто істотою, яка ходить на двох ногах, їсть, сере й займає тимчасово простір на цій планеті. І сьогодні долі, у її безмежній непритомності, забажалося надати тобі таку можливість.

Я кивнув, не надто переконаний.

– А якщо я виявлюся не гідним цієї можливості?

– Даніелю, якщо ми з тобою в чомусь і подібні, то лише в тому, що нам обом поталанило зустріти жінок, на яких ми не заслуговуємо. Цілком зрозуміло, що в цій справі гідними є саме вони, а нам лишається тільки намагатися не підвести їх. Хіба не так?

– Мені страшенно хотілося б погодитися