Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Що сталося, золотко?

Маленький Хуліан, стоячи у дверях, із виразом сорому й тривоги на обличчі позирав на нас.

– У моїй кімнаті хтось є, – прошепотів він.

Беа зітхнула й простягнула до сина руки. Хуліан поспішив прихиститися в материних обіймах, і я покинув усі сподівання на тілесний гріх.

– Багряний Князь? – запитала Беа.

Хуліан скрушно кивнув.

– Татко зараз піде до твоєї спальні й задасть цьому негідникові добрячого прочухана, щоб він більше ніколи не повертався.

Син розпачливо поглянув на мене. Навіщо ж іще потрібен батько, коли не для героїчних подвигів такого масштабу? Я всміхнувся Хуліанові й підморгнув.

– Ще й якого прочухана! – вторував я зі щонайлютішою гримасою.

На обличчі сина з’явилася подоба усмішки. Я скочив із ліжка й побіг коридором до дитячої. Хуліанова спальня здалася мені такою подібною на кімнату, яку я мав у його віці, кількома поверхами нижче, що на якусь мить я подумав, ніби досі сплю. Я присів на краєчок ліжка й засвітив нічник. Хуліанові не бракувало іграшок, почасти успадкованих від мене, але насамперед дитинство його минало серед книжок. Мені знадобилося небагато часу, щоб відшукати винуватця, захованого під матрацом. Я дістав звідти невеличку книжку в чорній палітурці й розгорнув її на титульній сторінці.

Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь

Текст та ілюстрації Віктора Маташа

Я вже й не знав, куди подіти ці книжки. Хай які б нові хитромудрі схованки я не вигадував, син неминуче виявляв їх усі. Я нашвидку перегорнув сторінки книжки, і спогади знову наринули на мене.

Укотре вже заховавши книжку на самий верх кухонної шафи – хоч і знав, що мій син натрапить там на неї певніше рано, ніж пізно, – я повернувся до нашої з Беа спальні. Хуліан посопував на материних руках. Беа заснула також. Я стояв на порозі, схований у півтемряві, дивився на дружину з сином і думав, слухаючи їхнє розмірене дихання, що я найщасливіша людина на світі. Чим же заслужив я на таку ласку долі? Споглядаючи, як вони спали отак, обійнявшись, далекі від усього зовнішнього світу, я не міг не згадати той страх, що був опанував мене, коли я вперше побачив, як Беа колисає на руках нашого сина.

2

Я ніколи нікому цього не розповідав, але тої ночі, коли народився мій син Хуліан і я вперше побачив його на руках у Беа, огорнутого благословенним спокоєм, який дається тільки тим, хто ще не знає, до якого місця насправді потрапив, мене охопило бажання бігти, бігти й не зупинятися, аж доки не опинюся на краю світу. Тоді я був ще зовсім дитиною, і життя, безперечно, видавалося мені над силу важким, однак, хай які виправдання можна було б відшукати, я й досі відчуваю гіркий присмак сорому перед нападом слабкодухості, який оволодів мною. Навіть по стількох роках мені бракувало сміливості розказати про нього тій людині, перед якою перш за все мусив зізнатися.

Спогади, які намагаєшся поховати в мовчанні, ніколи не перестають переслідувати тебе. Мій невідступний гонитель – це образ кімнати з неосяжною стелею й пасмом жовтувато-коричневого світла, що ллється з підвішеної високо лампи, окреслюючи ліжко, на якому лежить дівчинка заледве чи сімнадцяти років і тримає на руках немовля. Коли Беа, не зовсім усвідомлюючи, що довкола відбувається, підвела погляд і всміхнулася до мене, на очі мені набігли сльози. Я опустився навколішки перед ліжком і притулив обличчя до її лона. Беа взяла мене за руку і стиснула з тою дрібкою сили, яка їй лишилася.

– Не бійся, – прошепотіла вона.

Але я боявся. І на мить, за яку мені соромно досі, я захотів опинитися будь-де, тільки не там, тільки не в тій шкірі, в якій опинився. Фермін, також присутній, спостерігав за сценою, стоячи біля дверей і, як зазвичай, прочитав мої думки, перш ніж я зумів їх висловити. Не давши мені часу розтулити рот, він схопив мене попід руку й, лишивши Беа та немовля в надійному товаристві своєї нареченої Бернарди, вивів до коридору, довгої галереї, кінець якої, звужуючись, губився в темряві.

– Ти живий, Даніелю? – запитав товариш.

Я кволо кивнув, тим часом намагаючись відвести дух, який забився мені десь по дорозі. Коли я намірився було повернутися, Фермін стримав мене.

– Слухай-но, доки ти в такому гуморі, заходити знову туди не слід. На щастя, Беа ще трохи причмелена й мало що тямить. Тому я, з твого дозволу, порадив би нам перехопити дещицю свіжого повітря, яке прожене весь переполох, а вже після цього з куди більшим запалом приступати до спроби номер два.

Не чекаючи на відповідь, Фермін схопив мене попід руку й потягнув через увесь коридор до сходів, які вивели нас на балюстраду, що зависла між Барселоною і небом. Холодний, кусливий вітерець, який охоче накинувся на нас, війнув мені в обличчя.

– Заплющ очі й тричі глибоко вдихни-видихни. Поволі – так, наче твої легені опустилися в черевики, – порадив Фермін. – Цієї вправи мене навчив один тибетський монах, неабиякий пройдисвіт, з яким я познайомився, коли виконував обов’язки адміністратора й бухгалтера в одному припортовому бордельчику. Більшого пройдохи я ще ніколи не зустрічав…

Я зробив три глибокі вдихи, як було сказано, і на додачу ще три для певності, користаючи з цілющих властивостей чистого повітря, обіцяних Ферміном та його тибетським гуру. У голові злегка запаморочилося, але Фермін мене підтримав.

– Мліти тобі також не треба. Збадьорися трохи! Ситуація вимагає спокою, але не ступору.

Я розплющив очі й побачив порожні вулиці міста, що спало коло моїх ніг. Вибило третю ночі. Лікарня Святого Павла простягнулася в мороці, занурена в сон разом зі своїми банями, вежами й арками, що виплітали химерні візерунки в імлі, яка сповзала з самого вершечка гори Кармело. Я мовчки дивився на цю безпристрасну Барселону, яку можна побачити тільки з лікарень, байдужу до тривог і надій спостерігача. Холод, помалу просякаючи аж до кісток, прояснював мій мозок.

– Ти вважатимеш мене боягузом? – запитав я.

Фермін витримав мій погляд і знизав плечима.

– Не драматизуй. Я радше думаю, що в тебе впав тиск і піднялася тривога. Власне, це одне й те саме, але відповідальність знято й приводу для глузів нема. На щастя, у мене з собою є ліки, які тобі допоможуть.

Він розстібнув своє габардинове пальто – бездонне