Чекаючи на Боджанґлза - Олів'є Бурдо

— Коли реальність стає банальною та сумною, вигадайте та розкажіть мені якусь гарну історію, ви так добре вигадуєте, що було би шкода нас цього позбавляти.

Тож я розповідав їй про свій уявний день, вона пристрасно плескала в долоні та зі сміхом вигукувала:

— Оце так день, моя кохана дитино, оце так день, дуже за вас рада, думаю, ви добре повеселилися!

І вкривала мене всього поцілунками. Вона мене зараз усього зацілує, так казала Мама, а мені подобалося, коли вона так робила. Щоранку, отримавши своє нове ім’я, вона вручала мені одну зі своїх щойно напарфумлених шкіряних рукавичок, мовляв, аби цілий день мене вела її рука.

«Деякі риси її обличчя нагадували її дитинну поведінку — повні красиві щоки, блискучі та неуважні зелені очі. Блискучі різнокольорові шпильки, що їх вона носила без якоїсь системи, аби лиш приборкати свою шевелюру-гриву, надавали їй непокірного та дещо нахабного вигляду студентки. Але її повні кармінові губи, що дивовижно втримували в повітрі тонкі сигаретки, а ще довгі вії, якими можна було виміряти ціле життя, демонстрували спостерігачам, що студентка таки виросла. Її одяг був ледь екстравагантним, надміру елегантним, а чи й тим і тим одночасно, і це доводило прискіпливим глядачам, що вона прожила життя та добре несла свій вік».

Так писав мій батько в таємному щоденнику, який я прочитав згодом, уже по всьому. Нехай тут і не було кінця, але точно був початок, та ще й який!

Батьки весь час і всюди танцювали. Вечері та вночі разом із друзями, щоранку та по обіді — тільки вдвох. Іноді з ними танцював і я. Вони танцювали справді несамовито, змітаючи все на своєму шляху, батько підкидав матір в атмосферу, ловив її після піруету, а іноді піруетів було два чи навіть три. Він прокидав її під ногами, крутив нею навколо себе, як вітер крутить флюгером, а коли випадково випускав її з рук, Мама падала задом просто об землю, навколо неї складками стелилася сукня, ніби блюдечко під чашкою. Щоразу, танцюючи, вони змішували одне одному геть божевільні коктейлі, прикрашаючи їх парасольками, оливками, ложками, навіть колекцією пляшок. На комоді у вітальні зразу перед великою чорно-білою світлиною Мами, що саме стрибала в басейн просто у вечірній сукні, стояв гарний програвач, на якому крутився незмінний вініл із незмінною піснею Ніни Сімон «Mister Bojangles». На цьому агрегаті можна було програвати тільки цю платівку, вся інша музика знаходила притулок у більш сучасному, але менш видатному музичному центрі. Та музика направду була просто безумною — і веселою, і сумною водночас, від неї матір входила в такий же стан. Пісня грала довго, але завжди закінчувалася якось аж занадто скоро, тому матір вигукувала: «Поставмо Боджанґлза ще!» — і жваво плескала в долоні.

Тож було потрібно знову братися за тонарм і ставити на край платівки голку з діамантом на кінці. Щоби видобувати таку музику, годився тільки діамант.

Наша квартира була дуже великою, щоби вміщати якомога більше людей. Чорна та біла плитка на підлозі біля входу скидалася на величезну шахівницю. Батько купив сорок чорних і білих подушок, якими ми грали в шашки щосереди по обіді, за нами стежив поглядом прусський кавалерист, він був суддею нашої партії, але ніколи нічого не говорив. Іноді приходила Мадемуазель Надмірність та заважала грати, бо рухала подушки своїм дзьобом, торкалася тільки білих — чи то вони їй не подобались, а чи їй подобались тільки вони, цього ми так і не змогли зрозуміти, бо в Мадемуазель, як і в усіх, були свої секрети. У кутку в холі лежала ціла гора листів, яка утворилася від того, що батьки, не відкриваючи, кидали туди всю отриману кореспонденцію. Та гора була така велика, що я міг би на неї впасти і не забитися, то була м’яка й весела купа, що стала частиною інтер’єру. Іноді батько мені казав:

— Якщо не будеш слухатися, змушу тебе повідкривати третину тих листів!

Але він не був суворим, тому жодного разу так мене не покарав.

Наша вітальня була направду якась божевільна. В ній стояло два криваво-червоних крісла, сидячи на яких мої батьки могли з комфортом випивати, скляний прозорий столик із різнокольоровим піском усередині, величезна синя канапа, на якій було рекомендовано стрибати, саме це мені порадила матір. Часто вона стрибала разом зі мною і робила це так високо, що торкалася головою кришталевої люстри на тисячу свічок. Батько таки мав рацію: коли вона хотіла, то справді могла би називати зірки на «ти». Перед канапою на старій валізі з купою наклейок із назвами столиць стояв невеликий запліснявілий телевізор, який уже й до пуття не працював. На всіх каналах показували якийсь мурашник, сірі, чорні та білі цяточки. Щоби покарати його за погані програми, батько одягнув на телевізор ковпак з ослячими вухами. Іноді він казав мені:

— Якщо не будеш слухатися, я увімкну телевізор!

Було просто жахливо дивитися той телевізор декілька годин поспіль. Але так мене дуже рідко карали, батько справді не був суворим. Буфет, що його матір вважала потворним, заріс плющем, який матір вважала гарним. Так предмет наших меблів перетворився на гігантську рослину, з нього опадало листя, і його треба було поливати. Дивним був буфет, дивною була рослина. В їдальні було все для того, щоби там їсти — великий стіл, багато стільців для гостей, а також, ясна річ,