Буба - Барбара Космовська

— До всього, ще й з тією хвойдою, заради якої татко покинув свою першу дружину, Марисину маму, — мстиво додав батько.

— Моя перша дружина зовсім не була Марисиною матір’ю, — дідусь намагався змінити тему аж ніяк не на кращу.

— І ви мешкали із цією хвойдою над готелем «Асторія», у якому не діяли окупаційні закони, — безжально продовжувала мати. Вона, мабуть, розправилася б з усім дідусевим минулим, якби не годинник.

— О Боже, я мушу бігти! — згадала вона, змагаючись із затісними туфлями.

Вона цьомкнула Бубу, погладила чоловікову чуприну й залишила після себе легеньку хмарку парфумів.

— Моя доня пообідає зі мною? — на відміну від дідуся, батько не протестував проти риби. Він з’їв би її цілу купу. У нього вочевидь був чудовий настрій.

— А тестя не запрошуєш? — дідусь посилено шукав причину, щоб посваритися. Походжав передпокоєм і голосно сопів.

— Риба мені особливо смакує у вашому товаристві, — запевнив його батько, прямуючи до столу. — Шкода лише, що ви її не любите.

— Я Бартошової не люблю, — тихенько прошепотів дідусь, переступаючи магічний поріг їдальні. — Ця лиха жінка колись доведе мене до клінічної смерті. Коли це станеться, — продовжував він, запихаючи за комір лляну серветку, — мій заповіт знайдете ліворуч у секретері.

— Заповіт? — батько недовірливо глянув на Бубу. — А що такого в цьому заповіті? Адже у вас нічого особливого немає!

— У мене є гідність, — гордовито підкреслив дідусь і зробив таємниче обличчя. — Тому я хотів би спочити у Швейцарії, поруч із моєю другою й коханою дружиною. Твоєю бабусею, — тицьнув пальцем у Бубу, — і твоєю тещею… — заявив він, свердлячи зятя проникливим поглядом.

— Не думаю, що це можливо, — не здавався Бубин батько. — Адже матуся-покійниця у своєму заповіті записала, що тато не може знайти вічний спокій поруч із нею.

— У неї теж була власна гідність, — тактовно зауважила Буба.

— Якщо пан Генрик не обідатиме, то я розповім, де я вас бачила востаннє, — Бартошова височіла над його тарілкою і з огидою придивлялася до розквецяної риби, у якій дідусь бабрався пальцями.

— Батьку, ви знову були в «Спортлото»?

— З усією пенсією! — закінчила зловтішно Бартошова, гордовито покидаючи їдальню.

— Уб’ю цю гарпію. Бігме, колись візьму й уб’ю… — дідусь поблід і, як завжди, коли нервував, захрипів.

— Бубо, — батьків голос звучав благально, — я б не хотів, аби мама про це довідалася. Це трохи з моєї вини, бо в середу було моє чергування…

— А в інші дні чергую я, — зітхнула Буба, наливаючи дідусеві мінералки.

Хрипіння поступово стихало.

— Коли ви вже дізналися, скажу вам, що я був за крок до успіху. Наступного разу…

— Наступного разу не буде, — рішуче перебив його батько. — Як покарання пробудете дві години на самоті.

— Я ціле життя пробув на самоті, а він вирішив покарати мене двома годинами, — буркотів дідусь, готуючись вийти з-за столу.

Буба не могла заприсягтися, але була майже впевнена, що перш ніж повернутися до своєї кімнати, дідусь висолопив у бік Бартошової свого чималого язика.

— Як твої справи, Бубо? Усе гаразд?

Буба подумала, чи батькові спало коли-небудь на думку, що кожну розмову він починає однаково. Ніби щойно повернувся з далекої подорожі. Запитання, чи все в неї гаразд, було загальним, і аж ніяк не заохочувало Бубу до звірянь. Що їй було відповісти? Що не все гаразд? Що батько вже тричі переносить їхню поїздку на Віслу? Що вчитель англійської по-англійськи кепкує лише з Буби, і що вона по-англійському йде з уроку? Нарешті те, що Адась, той самий, з яким Буба знайома з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? І що він навіть не подумав піти з Бубою на «Міс Сайгон», хоча в неї були два квитки? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому. Без карколомних поворотів долі, без приголомшливих і неймовірних ситуацій, від яких перехоплювало би подих.

Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих.

— Знайшов, — зрадів він, витягнувши якісь папери. — Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне.

— Телевікторина чи якесь інше шоу? — Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії.

— «Повір мені».

— Що? — здивувалася Буба.

— Бубо, це така назва. «Повір мені» — організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з’єдналися їхні долоні, серця й сумління… — аж сяяв батько.

— Жахливо, — коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога.

— Жахливо? — не зрозумів тато. — Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей…

— Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях. Противний, паскудний ексгібіціонізм ціною максимальної кількості глядачів. — Буба знала, що вона справляє батькові прикрість. Він спантеличено дивився на неї.

— Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.

— А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? — Буба уважно глянула на тата. — На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?

— Ну… — замислився батько. — У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти…

— Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?

— Ну, це інша справа.

— Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.

— Але ми з мамою…

— Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, — докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.

ГІЛКА НА ГРУДЯХ

— Ти підлий і несправедливий! — хлипала Бубина мама, а її голос легко долав тонкі стіни спальні й долинав до віддаленої кімнати, у якій Буба безуспішно намагалася підготуватися до дискусії на тему «Згода будує, а незгода руйнує».

Голос тата чудово прослуховувався крізь тонкі двері.

— Ти дещо забула! — уже вкотре вигукував він. — Можеш собі швендяти до ранку, але є певні принципи! Коли вже кажеш, що повернешся о десятій, то повертайся!

— Колись я взагалі не повернуся! — захищалася мати, що занадто голосно, як на даму, шморгала носом. — Ти класичний тиран! — продовжувала вона, не стишуючи свого альту. — Я теж важко працюю й ледве встигаю крутитися, щоб ти міг їздити своєю «Вектрою»!

— Я можу ходити пішки! — батько вочевидь не був зацікавлений мирним розв’язанням конфлікту. — Але коли я не повертатимусь додому, або приходитиму після півночі… — пролунала його погроза.

Пекло продовжувалося, і Буба у відчаї