Ми проти вас - Фредрік Бакман
Чотири години в авто минають у мовчанні, а коли вони від’їжджають від Бйорнстада на таку відстань, що не видно навіть лісу, Кевін пошепки запитує:
— Як думаєш, можна стати іншою людиною?
Мама хитає головою, закусивши губу, і так сильно кліпає, аж не може розгледіти дорогу попереду.
— Ні. Але можна стати кращою людиною.
Тоді Кевін, тремтячи, бере маму за руку. І мама тримає його так, ніби йому три роки, ніби він повис на скелі над прірвою. Вона шепоче:
— Кевіне, я ніколи тобі не пробачу. Але й ніколи не зраджу.
Бах-бах-бах-бах-бах.
Так звучить це місто, в кожному куточку. Але зрозуміти це можна, мабуть, лише якщо тут жити.
Бахбахбах.
На горі стоять дві дівчини й дивляться, як на обрії зникає автомобіль. Скоро їм виповниться по шістнадцять. Одна тримає в руках гітару, інша — рушницю.
3
«Будь чоловіком»
Найгірша річ, відома нам про інших людей, — це наша від них залежність. Ваші вчинки впливають на наше життя. Це стосується не лише людей, яких ми обираємо, і тих, хто нам подобається, але також усіх вас — ідіотів. Ви — ті, хто стоїть попереду нас у чергах, хто не вміє нормально їздити за кермом, хто полюбляє дурні серіали й занадто голосно розмовляє в ресторані, ті, чиї діти заражають наших дітей кишковим грипом у дитячому садку. Ті, хто криво паркується, висмикує нам із рук роботу і голосує за неправильну партію. Ви теж маєте вплив на наше життя — щосекунди.
Господи, як же ми вас за це ненавидимо.
* * *
У пабі «Хутро» сидять у рядок мовчазні старші чоловіки. Кажуть, що їм перевалило за сімдесят, але цілком може бути, що їхній вік, як мінімум, удвічі більший. Усього їх п’ятеро, але мають вони не менше восьми різних кутів зору, а називають їх «п’ятірка дядьків», бо на всіх тренуваннях команди «Бйорнстад-Хокей» вони стовбичать біля бортика, прибріхують і сваряться. Потім ідуть собі до пабу і продовжують там свої брехні й сварки, а ще час від часу розважаються тим, що розігрують одне одного, ніби до них уже непомітно підкралася стареча деменція. Часом уночі можуть поміняти номери на будинках, а коли їх уже ноги не тримають, ховають чиїсь ключі. Одного разу четверо дядьків відбуксирували автомобіль п’ятого, замінивши його на ідентичне авто з прокату, — і це лише для того, щоб їхній друг перелякався до смерті й думав, що час йому вже до будинку для літніх людей, коли наступного ранку не зміг виїхати з дому. Збираючись на матч, вони платять грошима з «Монополії», а кілька років тому майже весь сезон усі разом вдавали, ніби перебувають на Олімпійських іграх 1980-го року, і щоразу, коли бачили спортивного директора «Бйорнстад-Хокею» Петера Андерссона, говорили з ним німецькою і зверталися до нього «Ганс Рампф». Спортивний директор довго лютував через цю витівку, а п’ятірку дядьків це тішило більше, ніж перемога в додатковий час. У місті говорять, що дядьки, цілком імовірно, ВЖЕ заробили собі старечу деменцію — всі п’ятеро, — але який чорт зможе це довести?
Рамона, власниця пабу «Хутро», ставить на барну стійку п’ять склянок віскі. Тут лише один сорт віскі, зате горя — на всякий смак. Дядьки були разом із клубом «Бйорнстад-Хокей» під час його злетів і падінь у системі ліг. Усе їхнє життя. Цей день стане для них найгіршим у житті.
* * *
Коли дзвонить телефон, Міра Андерссон саме сидить за кермом, їдучи в офіс. У неї багато причин бути знервованою. Телефон вилітає їй з руки під сидіння, і Міра лається тим анатомічним визначенням, характерним для володаря пекла, від якого, як часто каже Мірин чоловік, можуть зніяковіти навіть п’яні матроси. Коли телефон знов опиняється у Міри в руках, жінці, яка телефонує, потрібно кілька секунд, щоб оговтатися від усіх Міриних епітетів.
— Алло! — кричить Міра.
— Ой, вибачте, я телефоную з «Ес-Експрес». Ми отримали ваш мейл, ви хотіли дізнатися цінову пропозицію… — дуже обережно повідомляє жінка.
— Звідки? Як ви сказали: «Ес-Експрес»? Ні, ви помилилися номером! — заперечує Міра.
— Справді? У мене записано, що… — починає жінка, але телефон знову випадає з Міриної руки, після чого вона вибухає спонтанним висловленням думок щодо того, що форма голови інженера, який придумав цей телефон, була схожа на статевий орган, а коли знову дістається до слухавки, виявляє: та жінка вже зметикувала, що краще їй закінчити розмову.
У Міри мало часу, щоби про все це подумати. Вона чекає дзвінка від свого чоловіка Петера: сьогодні в нього зустріч з місцевою владою, будуть вести розмову про майбутнє хокейного клубу, тож неспокій через можливі наслідки цієї зустрічі Міра відчуває, наче вузол у животі, який дедалі тугіше затягується. Вона кидає телефон на пасажирське місце, і на екрані засвічується заставка — на ній фото доньки Майї та сина Лео. Зображення мигцем блимає, а тоді телефон блокується й екран гасне.
Міра їде на роботу, але якби вона зупинила авто й пошукала в інтернеті інформацію про «Ес-Експрес», то довідалася б, що це фірма, яка займається переїздами. У містах, де не надто турбуються про свій хокейний клуб, це могли б сприйняти за невинний жарт: що хтось від імені сім’ї Андерссон замовив послуги для переїзду, але Бйорнстад зовсім не таке місто. У тихому лісі, якщо хочеш когось налякати, не мусиш переходити на крик.
Звісно, Міра швидко це з’ясує: вона мудра жінка і прожила у цих краях достатньо довго. Бйорнстаду є чим похвалитися: тут приголомшливо красиві ліси й останні обшири незайманої природи в країні, у якій політики-урядовці прагнуть лише розширення великих міст. Тут живуть доброзичливі, мирні, наполегливі у праці люди, які люблять природу і спорт; глядачі тут заповнюють трибуни, незалежно від того, в якому дивізіоні грає команда; пенсіонери, збираючись на матч, розмальовують обличчя в зелений колір. Тут відповідальні мисливці, досвідчені рибалки, тут люди суворі, як ліс, непробивні, як лід, а сусіди допоможуть
