Все правильно - Оксана Ігорівна Усенка
-Лізо, Аня давайте ви! Ну, не соромтесь! Мені так подобається та пісня… Басков, знаєш про блакитну троянду?
- Гм… А ви почніть, я підберу.- відповів гітарист, якійсь ще дівчині. Жені здалось що він десь наче чув той голос, але обличь видно не було, а голос – то таке. Зі скількома дівчатами він тісно і не дуже спілкувався за час відпочинку? Кожна третя має буди знайомою…
-Давай! – почулось знову чиєсь вимогливе.
-Ну добре, але я попереджаю що співаю так собі…
-А я про себе взагалі мовчу…
-Співайте вже! Скромняги…
Тихий голос почав пісню, змушуючи слухачів принишкнути, прислухаючись до незвичного репертуару.
«В долине Тигра и Ефрата
Где древних тайн земля полна
С неповторимым ароматом
Есть роза чудная одна
В недобрый час тоски и гнева
В час пробужденья темных сил
Спустился белый ангел с неба
И эту розу посадил…»
Але поволі голос набирав сили, і вже на приспіві Женя з подивом зрозумів, що голос дівчини не набагато слабший від місцевого Баскова, а увагу слухачів вона також чудово тримає.
«Там где она расцветает
Там никто не солжет
Там никто никогда не солжет
Лишь звезды небесные знают
Где она расцветет
Где однажды она расцветет.»
Гітарист легко пристосувався і ненав’язливо акомпанував дівчині. Але та замовкла, передаючи естафету подрузі. Тремтячий, наче готовий от-от щезнути, від найменшого невірного руху, голос почав другий куплет. І слухачі принишкли як миші, бо попри відсутність сили попередньої виконавиці, цьому голосу хотілось вірити, в ньому було чути не музику чи слова, а саму Душу…
«Пусть вид ее порою жалок
Как скромной золушки наряд
Но ложь сворачивает жало
Ее заслышав аромат…»
Женя, почав хапати повітря ротом, ледве втамовуючи серцебиття, - цей голос він вже пізнав би серед тисячі, хоча для нього вона не співала. Та й він би не додумався просити її співати! Море, пляж, дівчина – та якому нормальному хлопцеві спаде на думку попросити дівчину співати! А варто мабуть…
…В любую крепость, дом и замок
Он проникает без труда
И ощутивший этот запах
Солгать не сможет никогда…»
Він і не знав, що якась романтична пісня може аж так вибити дух, аж так змусити загубитись… Голос проникав у свідомість, душу, легко минав всі його незламні, непроникні бар’єри логіки і здорового розрахунку і змушував починати вірити… У що? Долю? Вищі сили? Диво? Кохання? У що – не зрозуміло, але у щось шалено хотілось вірити, у щось прекрасне і дивовижне, невловиме і незвідане.
Схвальні оплески і вигуки «давай ще щось» - Женю трохи привели до тями, і він спробував переміститись ближче до чудної дівчини, яку спеціально не знайдеш, а випадково натрапляти на неї він, судячи зі всього, просто зобов’язаний кожного вечора.
«Мы знать не знаем и не помним,
Пока не встретимся с бедой,
Что весь наш мир, такой огромный
Висит на ниточке одной.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится.
В часы, когда все бесполезно,
И смысла нет на свете жить,
Над черной бездной, жуткой бездной
Нас держит тоненькая нить.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится.
О ней почти не помним летом,
Но стоит вьюге закружить,
Не то, что дня без нити этой,
Но и минуты не прожить.
Она надеждою зовется, и верить хочется,
Так верить хочется,
Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,
Не кончится….»
Пісня вже давно скінчилась, студенти знову пішли по репертуару групи «Кіно», який судячи з усього знали всі, бо співали хором голосно і злагоджено. Женя перемістився до трьох дівчат, що співали разом з усіма і чекав на хвилинку тиші, щоб привернути увагу Лізи. Перекричати цей хор голосів він не мав жодного шансу. Він вже відшукав її очима, орієнтуючись не на зір (що тут можна роздивитись при світлі зірок та цигарок?), а на якесь чуття, інтуїцію. Та ні, мабуть, на якийсь інстинкт, який допомагає знайти ту що тобі потрібна, хоча наче і « вночі всі кішки сірі» Ні, точно не сірі… Принаймі, точно не всі. Він простягнув руку, торкаючись її пальців і міг заприсягтись, що отримав легенький удар током. Вона підняла на нього свої дивні очі і покірно підвелась, коли він м’яко потягнув її до себе.
-Лізо, ти куди? – почувся поряд дівочий голос.
-Трохи прогуляюсь… - відповіла Ліза на відриваючи погляду від Жені і не обертаючись відійшла від співочої компанії.
Женя не чув чи щось її ще питали, чи вона відповідала…Він лише через деякий час помітив, що просто мовчки йде по лінії прибою, тримаючи її за руку. І раптом зрозумів, що ладен так іти кілометр, два, три… Та що за чортівня! Він роздратовано потріпав головою.
- Чому ти вчора втекла? Я ж не кусаюсь.
- Вибач.
- Пішли до мене?
- Пішли.
Вони йшли по вологому піску на полосі прибою, розмовляючи про якісь несуттєві речі, він її веселив, вона його відволікала на якісь дрібниці навколишнього світу, що дивували, як своєю красою так і непримітністю. Женя, наприклад, зроду не додумався б розглядати танцюючі тіні на піску та помітити в них містичні мотиви. Але ж і справді, одна з тіней від кількох ліхтарів, вздовж паркану якогось пансіонату, що танцювала під дією вітру та кількох розвішених рушників і простирадл, напрочуд сильно нагадувала чорну пантеру, яка то пригинається до землі, то встає дибки. А нічні метелики у світлі самотнього ліхтаря біля рибацького ангару? Сіра непримітна комаха, до якої з такою цікавістю підбігла Ліза, при детальному розгляді виявилась напрочуд гарною, з яскраво червоними нижніми крильцями, що прикривали сіро чорні верхні, наче вкриті вишуканим візерунком. Та такий візерунок зробив би шану найелінтішій жіночій білизні! Женя йшовши поряд з цією дівчиною відчував
