Fata Morgana - Михайло Михайлович Коцюбинський
Всi вони зросли при нiй, на її очах. I раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на неї звiдкись. Вона Їла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдає i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як їй було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяїв. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки.
Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а її била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли їй варити їсти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачає силу i нiхто не сватає її. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити їсти цiлому табуновi пажерливої челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав її на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити її господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власної хати, не то що землi - i досi не знає. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi.
З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь…
Iмберу. матiнко, iмберу.Вивини рубочок з паперу…
А їй пiдкотилося щось пiд горло, душить її, i вона б'ється головою об стiл, голосить i миє сльозами тодi вже чорнi руки. То доля її плакала тодi.
Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю…
- Агуш, треклятi… Агуш-ша!
Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньої стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою.
Маланка заспокоїлась I знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тiльки їй волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха, "водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають - багатирi знайшлись"… Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай їм… Не дочекають…
Не таку вона Їй долю готує, вона оддасть її замiж. За хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неї. Посватає Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути… Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого…
Перед очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над рiчкою… Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiвує. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок складає. I так їй весело, старiй, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiтається. То її чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер вона господиня. Не на своєму - так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася - от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло - не перестає вона мрiяти про такi чоботи, щороку складає грошi, але грошi розтечуться на щось iнше - i чобiт немає. Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали.
- Сидите собi? З недiлею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.
- Атож! i ви будьте здоровi… Дав бог святечко - святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень - роби, а в недiлю й з-пiд пазурчика не виколупай, бо й то робота… Лежи, сиди i не кивнись…
Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами у дворi.
- А я оце з музик. Тiльки вже й нашого - що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафiйка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем - не знаю, чи правду про нього люди розказують - з Марком Гущею. Все в парi та в парi, немов голуб'ята… Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi…
Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в неї сичала.
"Ач, гладуха - трясе салом, розносить поговiр!" - проводила вона ковалиху неприязною думкою. I їй чогось згадалась ранiшня сцена з Гафiйкою.
На вулицi тимчасом росли тiнi.
Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох - три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi грається табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
"Яка ти розкiшна, земле,думала Маланка.Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаєшся красою, багатого годуєш, зодягаєш, а бiднго приймаєш лише в яму… Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наїдуть - так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось є… I моєму дадуть… Годi тодi рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя - дитину свою вивести в
