Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
На задньому сидінні біля пляшки з водою лежало дерев’яне яблуко – у коробці з-під подарункового набору, що складався з двох горняток із малюнком розрізаних навпіл яблук. Тепер ця коробка правила за футляр для творіння Майстра. Галя майже не сумнівалася, що його ім’я – Пінзель. З нею майже ніхто не погоджувався, але це не заважало їй триматися своєї думки.
Минулого тижня, перш ніж їхати до Рукомиша, Галя попросила в Магди – вона так і сказала – яблуко Пінзеля. Хотіла показати його настоятелеві рукомиської церкви, де зберігали скульптуру святого Онуфрія. Магда замислилася: «Де ж те яблуко?» А тоді підхопилася, рушила до комори, до полиць, заставлених слоїками з варенням нового врожаю, витягла з кутка коробку: «Ось, бери». Але того разу Галя забула яблуко вдома. Тепер узяла, про всяк випадок прихопила, хоч не знала, чи зацікавить воно отця Михайла такої особливої днини.
З настоятелем церковці вони познайомилися кілька років тому: вона – авторка роману про Пінзеля, він – головний хоронитель «Святого Онуфрія», фігури з місцевого каменю – травертину, визнаної за шедевр. Скульптура та ніколи не полишала Рукомиша й церкви Святого Онуфрія. Галя тоді поверталася з Бучача, міста Пінзеля, – це зовсім близько, можна й пішки дійти.
Розповіла тоді священикові, як її з товаришками взяли на кпини з тим яблуком: який то, мовляв, Пінзель? Геній на такі дрібнички не розмінювався, він мислив масштабними категоріями, він такі скульптури різав, що в двері не проходили. «А “Святий Онуфрій” як же? Його масштабним не назвеш». – «А що “Онуфрій”? Були й такі роботи, звісно, нижчі за людський зріст, але бучацький сницар[3] творив переважно для вівтарів і фронтонів будівель. Боцеті[4] – інша річ, де вже без них. Для скульптора ті моделі, ті пробні зразки – як для маляра ескізи, невід’ємний етап роботи. Що ще? Голови ангелів Пінзеля? Було й таке, але ж як компоненти композицій… Будь-що – тільки не яблуко! Бо що може бути простішим від яблука?…»
Галя закинула пляшку з мінералкою на заднє сидіння, підтягла до себе коробку, відгорнула паперові серветки й, неначе зі сповитку, звільнила дерев’яне яблуко з натуральний ранет завбільшки, із затертим уламком на чубку – там був колись листочок на ніжці. Знайома шерехатість під рукою нагадала про той день, коли увесь квартет – Галя, Магда, Ірина, Луїза – надибали цю іграшку в павільйоні секонд-хенду Магда, щоправда, чекала на них у машині, гортаючи книжку, шкодувала, що не залишилася вдома, готувала б книдлі, а не нудилась у задушливому салоні. Яблуко стало для неї «призом за терплячість». Із появою цієї забавки жінки пов’язали ті зміни, що сталися згодом у житті кожної з них. Яблуко покотилося з рук у руки: то в однієї затримається, то в другої погостює. І всіх на своєму шляху обдарувало сюрпризом казкової щедрості. У таку неймовірну картину склалися тоді причинно-наслідкові зв’язки.
Давно його Галя в руках не тримала. Вже й не пригадає, коли востаннє бавились у гру «Замов бажання». Хто бачив яблуко вперше, не одразу й добирав хисту, щоб знайти місце, де з’єднано дві половинки. Не з першої спроби зазвичай вдавалося розкрити кулясту форму, подивуватися тонкій роботі майстра – насінинам із чарунками, хробакові у тонелі-сховку, а тоді обережно скласти частини докупи і загубити лінію поміж шкарубких борозенок.
Із бажаннями і мріями проблем не виникало – тільки от диво-яблуко не виправдало надміру сподівань: утомилося від шарпанини та й заснуло в коморі куричівської «Зубрівки», над слоїками з квасними огірками. На торсання не реагувало, остаточно втративши свої реальні чи вигадані чесноти, й ні на що більше не впливало. І навіть ніби потьмяніло. Звичайна дерев’яна іграшка, забавка на короткий час.
Очі відзвичаїлися від яблука, призабули добре знані колись (п’ять років минуло відтоді!) вигини на поверхні дерева. Ті лінії проступали витертими реберцями крізь обдерту тьмяність позолоти, що вкривала колись сферу, і через цю живу порепаність воно ще більше скидалося на стиглий осінній ранет.
Отець Михайло, почувши історію про яблуко Пінзеля, торкнувся бороди широкою долонею: «Чому ви вважаєте, що це, власне, Пінзель?…» – «Біля вашого “Онуфрія” трусить, – сказала Галя, – так ото, коли міцної кави забагато хильнеш. Неначе фонить від нього…» Священик хитнув головою: «Розумію». «І з яблуком так само», – додала вона. Відповідь видалася йому переконливою.
Але ж чи буде нині час для тих оглядин?
«Як спитає, – постановила собі, – то покажу, а як ні – тоді й не діставатиму».
Дороговказ – «Рукомиш». Із траси нічого особливого не побачиш, на швидкості пролетиш і не знатимеш, яку красу затуляє звичайний придорожній пагорб за поворотом на сільську дорогу. Однак коли вихопиш поглядом маленьку маківку з хрестом (вона ховається в траві віддалік), зупинишся, вийдеш із машини, дивуючись, що ж там таке, то вже не повернеш. Підеш собі далі. Туди, де поміж пагорбів, уздовж петлястої стежки, виростають на очах каплички, одна за одною, а тоді з-під самої гори вилущується золотим горішком зі шкаралупи скель церковця, вибирається з-під крутих, навислих берегів, за якими – широкий краєвид на красуню річку Стрипу, на її сріблясті мерехтливі вигини.
Нині той ландшафт – як кадр із фільму катастроф: вхід до понівеченої згорбатілої церковці завалено камінням, а тої скелі, що височіла над долиною, тої скелі, на якій Галя стояла під повівами свіжого вітру, розкинувши руки, немає… Тепер вітер недобрий, він змушує зіщулитися, стулити на грудях кофтинку, дарма що кілька днів тому він дув так само – той вітер зі Стрипи. Не було тоді місця гарнішого та безпечнішого, як цей мальовничий Рукомиш.
Минулого разу отець Михайло показував Галі (вона не випускала фотоапарата з рук) тріщини в церковній стіні. Вони утворилися, казав, коли неподалік прокладали нову трасу, коли вибухи гриміли нагорі… Не минуло й тижня, як серед білого дня скеля зрушила з місця. Це сталося – Галя зіставила дати – саме напередодні приїзду музейників, коли вони мали забрати фігуру святого Онуфрія на реставрацію, бо саме цій роботі заповідалося стати окрасою колекції Пінзеля в Луврі. Французи неодмінно хотіли бачити її в експозиції, яку планували показати в Парижі.
Навколо скаліченої споруди, біля кам’яного завалу зруйнованого бабинця, – людський мурашник. Сільська громада і приїжджі, судячи з вигляду та розмов – музейники. Сперечаються, але без особливого запалу, дехто й підкреслено спокійно, а тоді раптом у когось емоції вихлюпуються через край – і пішло-поїхало… Наче естафетну паличку одне одному передають.
«Не віддамо
