Українська література » Сучасна проза » Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Читаємо онлайн Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко
з’ясовуємо, хто кому і що сказав.

З кімнати, де перед телевізором сидів Віктор-старший, пролунав дзвінок. Стаціонарний телефон озвався. Це була Магда. Вона не могла пробитися до мобілок – ні до одної, ні до другої. Так і розмовляли втрьох – дві по мобілках, третя – по стаціонарному, чуючи розмову. Трохи градус напруги збили, але розради не досягли. «Ми її втрачаємо! – зміцніли на думці. – Треба щось робити».

А Ірина тим часом чистила ванну. Шурувала щосили, захистивши руки високими гумовими рукавичками. І так, і так прокручувала в голові всі запитання й відповіді, всі репліки. І не могла дійти жодного висновку. Кожна могла бути винною, так, принаймні, здавалося. Магда помітно розгубилася й затято виправдовувалася – це могло означати, що саме з її язика злетіла заборонена інформація. Але де це сталося? Кому вона могла сказати?… Коли?… Луїза була незвично агресивна, що теж могло свідчити про її провину. Галя очі ховала… Хтось із них бовкнув не подумавши, а в Ірини тепер – величезна неприємність. Та що там неприємність – катастрофа і кінець усіх сподівань. Бо відмова Вів’єн Вествуд – це подія з категорії «гірше не буває».

Пояснення прийшло, звідки не чекала.

– Ніхто мені не радий, я бачу!

Сонька в дверях. Руда голова – наче помаранчева кулька: знову експериментує з зовнішністю.

– Але ж і вираз обличчя! Чого така червона, мамук?

Ірина відкинула пасмо волосся з чола, намагаючись не торкатися обличчя рукавичкою.

– Прибираю, тому й червона. – І знову схилилася над ванною.

– А з дівчатами чого сваришся?

Ірина підвела голову:

– Звідки знаєш?

– Чула, як ви сперечались, поки мобілка не вимкнулася. – Сонька відповіла з гардеробної (третя кімната у них і далі правила за гардеробну), чіпляючи на манекен свою сумочку. – Коли ти вже навчишся нею користуватись?

– А ти коли навчишся не чіпляти сумок на манекен? Он поличка.

Сонька мовчки перекинула сумку куди треба.

– Нічого ж складного, мамук! – провадила далі. – Дивись, що купила до чаю…

Ірина глянула на паперовий пакет, який апетитно пах свіжим печивом із корицею.

– Ми при тобі не сварилися, – обережно зауважила.

– Ти телефон одразу не вимкнула – я й почула, як ти казала: «Розпатякали, а признатися боїтеся, кози…»

– Не казала «кози».

– Я близько до тексту передаю. Ще казала, що нема більшої підстави, як від своїх. А Луїза тобі: «А може, ти малій розповіла?» А ти: «Мала нікому не скаже…» Мамук, ну сама ж капці розкидаєш, де другий?… Клади на місце.

Ірина – за Сонькою шнурком на кухню, а та, виклада ючи продукти, не замовкає:

– Тоді Луїза до тебе: «А на роботі?» А ти: «Ні-ні, яке на роботі! Коліться, дівки, хто підлянку вчинив?» Понюхай!

– Не хочу. І що?

– Нічого. Далі я вимкнулася – ще почую щось не те… І, ставлячи чайник на вогонь:

– Дивись, мамо, вскочиш у халепу.

Ірина дивилася на доньку, тримаючи руки в рукавичках, наче хірург перед операцією. Тяжка підозра, що пуп’янком завмерла у думках, почала розгортати небезпечні пелюстки. Сонька замовкла, посмикуючи себе за кульчики у вусі. Пе-резирнулися, без слів обмінявшись думкою-передчуттям, що блимнула в обох одночасно. Червоний вогник на переїзді попередив: увага!

– Коли ти з ними на кухні розмовляла? – першою порушила тишу Сонька. – Який це був день?

Ірині не треба було пояснювати, з ким – з ними. З дівчатами, звісно.

– Минулої середи вони були тут.

– Дай мо білку.

Сонька пробіглася пальцями по екрану – немов по ковзанці: шурх-шурх. Ірині б так навчитися пурхати по клавіатурі. Два тижні минуло відтоді, як мобілка з кишені випала у воду і вона змушена була купити нову і то під доньчиним тиском – останню модель. Уже можна було б і навчитися користуватися сенсорним телефоном, але не з її теперішніми нервами. Невимовно дратувала ця мобілка, Ірина звикла до звичайної, кнопкової.

Присвиснувши, Сонька простягла матері список вхідних дзвінків. Дівчина з телебачення двічі телефонувала їй саме того вечора, коли вони на кухні говорили про Вів’єн Вествуд.

Вона тоді ще не навчилася як слід поводитися з сенсорним екраном. Розмова не розз’єдналася, на тому кінці зв’язку впіймали клаптик цікавої інформації й уже не змогли відмовити собі в задоволенні підслухати сенсацію. З надійного джерела! Найнадійнішого! Від самої Ірини все й дізналися.

Ірина застогнала. Вона сама в усьому винна. Стягла гумові рукавички, пожбурила у ванну. Який жах! Мої дівчата… Як вимолити у вас пробачення?…

Вона таки прорвала телефонну блокаду – в усіх трьох спочатку було зайнято, а тоді їй відповіли – і одна, і друга, і третя. Її, звичайно, пробачили, але щось гірке так і не розтануло між ними. Застрягла якась скалка, відразу й не висмикнеш.

– Тобі треба як слід відпочити, – сказала Луїза, – якийсь позитивний струс собі влаштувати, ти зовсім загнала себе, чуєш, Ірино? Ти втомилася, на тобі ця вся надмірна увага, інтерв’ю, робота, колекція… Ти не можеш отямитися після Андрієвого від’їзду, дарма що вже стільки часу минуло! – Останнє вголос не сказала, лише подумала. – Ти занадто зосереджуєшся на собі, розумієш? Егоїсткою робишся! Егоцентричною істеричкою. Що таке, зрештою, приїзд Вествуд? Ну, не змогла. Може, це на краще. А ми в тебе одні. Нас у тебе інших не буде, не ображай нас.

Ірина наревлася перед сном, було страшно усвідомити: якби вона випадково не зрозуміла, що сталося насправді, то так і тягала б у собі цю кригу чорної підозри. Знала ж: дівчата ніколи їй поганого не зроблять – а от далася на свою ж провокацію. Вона кожній про це щиро сказала. Дівчата їй відповіли, що вже обговорили тему «Що з нашою Іркою?». Вона була лиха на себе. Щось не розтануло там, де серце, і в очах холодний пісок поколював: неначе засіли і там, і там крижані скалки.

А назавтра всіх обдзвонила Луїза.

– Все, – сказала, – досить відкладати свої плани. Нам усім негайно треба перекинути увагу на щось інше. Ми геть засмикані. Їдьмо до моїх у Верховину,[8] замовляю будиночок: у бабці нема де розміститися. Тих будиночків тепер на всякий смак. А до баби до моєї навідаємося в гості. Познайомлю вас зі своєю гуцулкою Ксенею. Програма така: будемо там два дні. Котрогось із них, аби погода була добра, зійдемо на гору Піп Іван. Усе, ніяких відмовок.

Ніхто не міг собі дозволити такої розкоші – все зненацька відкласти й зірватися в Карпати. Що вони – дівчата безтурботні, не обтяжені обов’язками?

В Ірини кожен день тепер на вагу золота – показ насувається,

Відгуки про книгу Інші пів’яблука - Галина Костянтинівна Вдовіченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: