Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

тягнувся крізь кімнату до ліжка. Коли я нахилилася, щоб оглянути його, він лежав у калюжі крові, а вона була така червона, страшна… Місце, де він лежав, було якраз навпроти великого сейфа. Батько був у піжамі: лівий рукав подертий і оголяв руку, простягнуту до сейфа. Вона була… о, вона була вкрита кривавими плямами, а тіло на зап’ясті навколо золотого браслета було ви-рване або вирізане чимось. Я не знала про той браслет, він мене вразив.

Вона замовкла на якусь мить, і я, бажаючи допомогти їй, сказав:

— Це не повинно було здивувати вас. Зараз брас-лети носять чоловіки, про яких таке навіть не подумаєш. Я бачив чоловіка, якого засудили до смерті, а на руці його був золотий браслет.

Здається, пауза принесла їй деяке полегшення, і вже спокійніше вона сказала:

— Я боялася, що він помре від утрати крові, тож подзвонила, а потім покликала на допомогу. За кілька хвилин — хоча мені вони здалися неймовірно довгими — нагору прибігло декілька слуг, потім ще і ще, усі вони були з витріщеними очима, розпатлані й у піжамах.

Ми перенесли батька на диван, а домоправителька, місіс Грант, яка серед нас усіх здавалася найбільш розважливою, почала шукати причину кровотечі. Через декілька секунд стало очевидно, що кров цебенить із руки. Там була глибока рана, не рівна, як ото від ножа, а з подертими краями, і здається, була ушкоджена вена. Місіс Грант перев’язала рану хусткою, і кровотеча відразу припинилась. Тоді я вже прийшла до тями й послала одного слугу по лікаря, а іншого в поліцію. Коли вони пішли, я відчула, що, попри всю прислугу, була в будинку зовсім сама й що нічого не знаю про батька. І тоді мені страшенно захотілося, щоб поруч була людина, яка могла б допомогти. І я подумала про вас і вашу щиру обіцянку в човні під вербою. Я звеліла слузі негайно приготувати карету, поспіхом написала листа і послала по вас.

Вона замовкла. Тієї миті я не хотів нічого казати про свої почуття. Я поглянув на неї; гадаю, вона зрозуміла, бо на мить глянула на мене й знову опустила очі, а щоки її зачервонілись, як півонії. З очевидним зусиллям вона продовжила свою розповідь:

— Лікар прибув швидко. Грум застав його, коли той відчиняв двері свого будинку, сюди він просто-таки прибіг. Він наклав справжній джгут на ушкоджену батькову руку і повернувся додому по інструменти. Насмілюся припустити, що він зараз повернеться. Тоді прийшов поліцейський і послав повідомлення у відділок, дуже швидко з’явився старший офіцер. Тоді прибули ви.

Запала довга пауза, і я наважився на мить взяти її за руку. Не промовивши більше і слова, ми відчинили двері й приєднались до старшого офіцера у холі. Він поспішив до нас, кажучи на ходу:

— Я оглядаю все особисто, й повідомлення уже відправлено у Скотланд-Ярд. Бачите, містере Росс, у цьому випадку дуже багато дивного, і я подумав, що добре було б залучити найкращого спеціаліста з відділу кримінальних розслідувань. Тому в записці я написав, щоб негайно прислали містера Доу. Ви пригадуєте його, сер, він займався справою про отруєння того американця у Гокстоні.

— Авжеж, — сказав я, — добре пам’ятаю: у цій та інших справах, адже я кілька разів скористався його майстерністю і проникливістю. Він найрозсудливіший з усіх, кого я знаю. Коли я працював у захисті й вірив, що мій підопічний був невинний, я був радий, що він виступав проти нас!

— О, це велика похвала, сер! — промовив офіцер з удячністю. — Я радий, що ви схвалюєте мій вибір і що я вчинив правильно, пославши по нього.

Я щиро відповів:

— Краще і бути не могло. Не сумніваюся, що разом ми докопаємося до фактів — і до того, що за ними стоїть!

Ми піднялися в кімнату містера Трелоні й побачили все таким, як описала його дочка.

В двері задзвонили, а за хвилину зайшов молодий чоловік з орлиними рисами, гострими сірими очима і широким чолом, яке буває у мислителів. В руці у нього була чорна валізка, яку він одразу ж відкрив. Міс Трелоні відрекомендувала нас одного одному:

— Доктор Вінчестер, містер Росс, старший офіцер Долан.

Ми обмінялися поклонами, й лікар узявся до роботи. Ми нетерпляче дивились, як він обробляв рану. Не відриваючись від роботи, він звертав увагу офіцера на деякі особливості рани, а той одразу ж занотовував кожен факт у свій записник.

— Погляньте! Декілька паралельних ран починаються з лівого боку п’ясті й у деяких місцях загрожують радіальній артерії. Ось ці маленькі ранки, глибокі, з нерівними краями, здається, від удару тупим знаряддям. А цю завдали якимось гострим клином: тіло немовби пошматоване від бічного натиску.

Повернувшись до міс Трелоні, він раптом сказав:

— Як ви вважаєте, ми можемо зняти цей браслет? В цім немає нагальної потреби, адже він зсунеться вниз і зможе вільно висіти, проте це було б добре для подальшого комфорту пацієнта.

Бідолашна дівчина спалахнула і відповіла приглушеним голосом:

— Не знаю, я… я тільки недавно переїхала жити до батька і так мало знайома з його життям чи поглядами, що боюся, не зможу нічого вирішити в цій ситуації.

Глянувши на неї проникливим поглядом, лікар лагідно сказав:

— Пробачте мені, я не знав. Зараз нема потреби його знімати, а то я зробив би це під власну відповідальність. Згодом, якщо виникне така потреба, ми легко зможемо розпиляти його терпугом. Звісно, ваш батько мав якусь причину, щоб його носити. Дивіться! До браслета прикріплений крихітний ключ…

Він замовк і нахилився нижче, а потім узяв у мене свічку і освітив браслет. Попросивши мене знову потримати свічку, він дістав із кишені збільшувальне скло і почав оглядати прикрасу. Після докладного