Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Досі Флер ніколи не чула з батькових уст таких філософських висловів. І навіть у своєму збудженні дівчина була вражена; вона поставила лікті на стіл і підперла руками підборіддя.

— Але ж, тату, поміркуй практично. Ми кохаємо одне одного. Грошей у нас обох багато, а перепон ніяких, окрім почуттів. Поховаймо ж минуле, тату.

У відповідь він тільки зітхнув.

— До того ж,— лагідно сказала Флер,— ти не можеш стати нам на перешкоді.

— Навряд чи я спробував би перешкодити вам,— сказав Сомс,— якби все залежало тільки від мене. Я знаю: щоб зберегти твою любов, мені треба миритися з твоїми примхами. Але в цій справі самої моєї згоди замало. Я хочу, щоб ти зрозуміла це, поки ще не пізно. Якщо ти й далі вважатимеш, що все буде по-твоєму, і плекатимеш почуття до цього хлопця, то згодом, коли тебе спіткає невдача, удар буде набагато важчий.

— Допоможи мені, тату!—вигукнула Флер.— Адже ти можеш допомогти мені!

Сомс злякано хитнув головою.

— Я?— сказав він гірко.— Допомогти? Адже я — перешкода, достатня підстава, щоб перешкодити шлюбу — здається, так говориться в законі? У твоїх жилах тече моя кров.

Він підвівся.

— Тепер уже пізно про це говорити. Але раджу тобі: облиш свою забаганку, бо доведеться тобі нарікати на себе. Послухайся мене. Одумайсь, дитино моя, моя єдина дитино!

Флер припала чолом до його плеча.

В душі у неї все вирувало. Але показувати цього не слід. Зовсім не слід! Вона відірвалася від нього й вийшла надвір, у сутінки, знетямлена, але не переконана. В її свідомості все було невиразне й туманне, як обриси й тіні в саду, все, крім її волі домогтися свого. Тополя увіткнулася в темно-синє небо і зачепила білу зірку. Роса намочила її черевики, дихала холодом на її голі плечі. Дівчина зійшла до річки і спинилася, дивлячись на смужку місячного сяйва, що виблискувала на темній воді. Раптом до неї долинув запах тютюнового диму, і перед нею з'явилася біла постать, наче породжена місячним світлом. Це був молодий Монт у фланелевому костюмі; він стояв на дні човна. Вона почула, як тихо зашипіла його сигарета, гаснучи у воді.

— Флер,— пролунав його голос,— не будьте жорстокі до бідолахи. Я чекаю вас хтозна-відколи.

— Навіщо?

— Ідіть у мій човен.

— Нізащо.

— Чому?

— Я не русалка.

— Невже вам чужа романтика? Не будьте сучасною, Флер!

Він з'явився на стежці майже поряд із нею.

— Ідіть звідси!

— Флер, я кохаю вас, Флер!

Флер коротко засміялась.

— Прийдете тоді,— сказала вона,— коли моє бажання не здійсниться.

— А яке ваше бажання?

— Не скажу.

— Флер,— мовив Монт, і голос його пролунав дивно,— не глузуйте з мене! Навіть із піддослідними собаками, перш ніж їх заріжуть на смерть, поводяться пристойно.

Флер похитала головою, але губи її тремтіли.

— А навіщо ви мене лякаєте? Дайте сигарету.

Молодий Монт дав їй сигарету, підніс сірника, потім закурив сам.

— Я не хочу молоти дурниць,— сказав він,—т але, прошу вас, уявіть собі всі дурниці, що їх набалакали всі закохані, які жили на світі, та ще додайте мої власні дурниці.

— Дякую, я вже уявила. На добраніч!

Хвилину вони стояли одне проти одного в тіні акації, що сяяла при місяці білим цвітом, і дим від їхніх сигарет переплітався в них перед очима.

— Отже, Майкл Монт не має надії на призове місце?— сказав він.

Флер круто повернулась і пішла до будинку. На моріжку вона озирнулася. Майкл Монт розпачливо розмахував руками; вона бачила, як він б'є себе по голові, потім погрожує осяяному місяцем цвіту акації. До неї долинув його ледь чутний голос: «Ех, життя, життя!» Флер пересмикнуло. Та вона не може допомогти йому, у неї доволі свого клопоту! На веранді вона знову раптом спинилась. Мати сиділа сама у вітальні за письмовим столом. У виразі її обличчя не було нічого особливого, тільки цілковита непорушність. Але та непорушність була сповнена відчаю. Флер пішла нагору. Біля дверей своєї кімнати вона спинилася. З картинної галереї долинали кроки: батько безперестану ходив туди й сюди.

«Так,— подумала вона,—життя! О Джоне!»

X. РІШЕННЯ

Коли Флер пішла, Джон придивився до австрійки. Це була худа смаглява жінка, в її очах застиг вражений вираз людини, в якої доля поступово відібрала всі ті невеликі радощі, що скрашували її життя.

— Чаю не хочете?— запитала вона.

Вловивши в її голосі розчарування, Джон промимрив:

— Та ні, дякую.

— Маленьку чашечку — він готовий. Чашечку чаю і сигарету.

Флер пішла! Тепер йому доведеться пережити довгі години каяття і нерішучості. З важким почуттям він усміхнувся і сказав:

— Гаразд, коли ваша ласка.

Вона принесла на підносі невеличкий чайник, дві чашечки і срібну скриньку з сигаретами.

— Цукру? У міс Форсайт багато цукру — вона купує цукор і мені, і моїй подрузі. Міс Форсайт дуже добра леді. Я щаслива, що служу в неї. Ви її брат?

— Так,— сказав Джон, закурюючи сигарету — другу в своєму житті.

— Дуже молодий брат,— промовила австрійка з несміливою усмішкою, що