Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
02.55
– Зривай сургучі!– говорить Чапай Собаці.
– Що це?– Вася теж прокидається й перелякано слідкує за нами з тапчана.
– Усе нормально,– заспокоюю,– не бійся, ти теж маєш пай.
– Який пай?– боязливо питає Вася.
– Зараз побачиш,– кажу.
Собака знаходить між змійовиків широкий кухонний ніж і зрізає печатки, повільно все це розмотує і розгортає. «Скоріше, скоріше!»– нетерпеливиться Чапай, але Собака робить усе впевнено й розмірено, відкриває коробку і каже: «О, пам’ятник!»– дістає звідти погруддя, десь півметрового зросту, і ставить його на табурет.
– Що це?– не розумію я.
– Пам’ятник,– каже Собака.
– Бюст,– поправляє його Чапай.
– Чий бюст?– питаю.
– Наш,– каже Чапай.
– Ти не зрозумів— хто це такий?– показую я на бюст.
Чапай задумливо протирає окуляри.
– Може, це директор?– говорить Собака.
– Ні,– каже Чапай,– це не директор. У директора вусів немає.
– А він собі для краси приробив.
– Усе одно не схоже,– каже Чапай.
– Це якийсь марксист,– припускаю я.
– Троцький,– каже Собака.– Бачиш, ніс який? Точно Троцький.
– Це не Троцький,– нервує Чапай.– У Троцького борода. А в цього бороди немає.
– Це Троцький у Мексиці,– каже Собака.
– Гамбурзького періоду,– додаю я.
На Васю навіть дивитися шкода.
– Ніякий це не Троцький,– хоробриться Чапай, намагаючись приховати мандраж.– Це Молотов.
– Молотов?– говорю я розгублено.
– Молотов,– каже Чапай.– Член цека,– додає про всяк випадок.
– Нічого собі,– кажу.
Собака похмуро дістає крадену пляшку коньяку й п’є з горла.
– Молотов,– продовжує Чапай,– із них усіх був єдиний нормальний тип. Він був гедоністом. Як Тито.
– Як що?
– Як Тито. Любив жінок, спорт, ресторани.
– Коктейлі,– кажу я.– А звідки він у твого директора?
– Вони колись робили їх,– каже Чапай, подумавши.– Із відходів. Тут був спеціальний цех супровідних матеріалів. Мені старий мій розповідав.
Бюст Молотова— це що, супровідний матеріал?
– Вони робили не лише бюст Молотова,– виправдовується Чапай.
– А що ще?
– Ще бюст цього, як його,– Ворошилова. А це, видно, якимось дивом уціліло. Хотів продати, сука,– жорстко каже Чапай,– народний бюст.
– Слухай, ти!– не витримує Собака.– Виходить, що— ми ламали двері, ховалися від охорони, залишили там купу слідів, і все це заради цього довбаного гедоніста?
Чапай підходить до нього, рішуче бере з рук коньяк, усаджує в себе ті грамів двісті, що там були, підходить до тапчана, відсовує Васю й летить навзнак у свою брудну бездонну триперну постіль. Навіть не скинувши кеди.
3.30
– Значить, робимо так,– говорить роздратований Собака,– забираємо все бухло, зціджуємо брагу, беремо драп, шмотки,– він дивиться на Чапая,– ні, хай подавиться своїми шмотками. Берем оце-о,– показує він на Молотова,– і валимо, поки охорона нічого не побачила.
– А з ним що робити будемо?– питаюсь я.
– Спалимо,– каже Собака.– Одним уродом менше стане.
– А Карбюратор?
– Який Карбюратор?– кричить Собака.– Ти що, не розумієш— валити треба! Давай, пішли.
– Куди?
– Не знаю,– каже Собака,– додому.
– Ти що, збираєшся в такому стані пхатися через усе місто?– питаю.– Із бюстом в руках? Тебе прийме перший наряд.
– Досидимо до ранку,– раптом спокійно каже Вася. Він уже прийшов до тями, ходить кімнатою, тягне з підвіконня якісь брошури, соває до кишені якусь покусану ручку, одним словом— він єдиний, хто не панікує.– Уранці нормально вийдемо, й ніхто нас не прийме. Головне— до ранку досидіти.
– Да,– погоджуюсь я,– головне досидіти.
5.30
Я пробую розбудити Чапая, той лише починає говорити крізь сон якоюсь своєю мовою, мовою потойбічних марксистів-леніністів, і відвертається від мене. «Добре,– кажу я Васі,– залишимо його тут, хай потім сам розбирається, він усе це, в принципі, вигадав, тож це його проблеми».– «Добре,– говорить своєю чергою Вася,– правильно, але Молотова беремо з собою».– «На фіга?– питаю.– На фіга нам Молотов? Засипемося ми з ним».– «По-перше,– пояснює Вася,– якщо його тут вранці знайдуть— Чапаєві кранти, відразу зрозуміють, хто двері виламав. По-друге— Молотова можна здати, він же не просто шматок кольорового металу, він же ще й скульптура, є люди, котрі платять за такі речі великі бабки».– «Не знаю,– кажу я,– не знаю, хто б заплатив за Молотова великі бабки, ще за живого— ладно, а за цю мумію,– показую,– ну, та гаразд, спробуємо здати, тільки кому?»
Кому з моїх знайомих можна здати бюст Молотова?
Ось так визначається рівень середовища, у якому ти перебуваєш, так і не інакше. Ну, у мене немає знайомих антикварів, знайомих ювелірів, знайомих гробарів у мене теж немає, які змогли б збити з цього бюста вуса й переробити його на голову якої-небудь Підзаборної Людмили Кузьмінішни, героїчно полеглої під колесами п’ятого трамваю на перехресті вулиць Пушкінської й Весніна і там-таки похованої, оскільки зібрати в єдину купу все те, що від неї лишилося там— на тому перехресті,– видавалося неможливим, ось, гробарів у мене теж знайомих немає, далі— знайомих скульпторів, для яких цей супровідний матеріал мав би бодай якусь естетичну вартість, у мене немає, знайомих комуністів, крім Васі й Чапая, для яких це був би предмет культу,– немає, знайомих директорів історичних музеїв, для яких цей довбаний гедоніст становив би яку-не-яку історичну вартість,– немає, більше того— я впевнений, що таких директорів музеїв немає взагалі в природі, ось що я думаю. Ось так, мені немає кому навіть сплавити зовні цілком пристойний бюст Молотова, члена цека, блядь, як я живу й для чого? Для чого все це? Уся ця боротьба за виживання? Гра на утримання рахунку?