Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
– Я не розумію,– кажу я крізь сон,– чому все-таки перманентний похуїзм?
– А тому,– говорить Чапай і щасливо посміхається до мене з-поза трансгалактичних променів,– що все по хую: бабки— по хую, система планування— по хую, інвестори— по хую, міністерство— по хую,– він, схоже, завівся,– держава— по хую, транснаціональні корпорації— по хую, спайка капіталу— по хую, сфери впливу— по хую, розширення ринку на схід— по хую.
– Мирний космос— по хую,– додає Вася.
– Безсумнівно,– серйозно говорить Чапай, і всі замовкають.
20.30
Десь далеко-далеко, на Сході республіки, зовсім поруч із державним кордоном, небо пахне ранковим лісом, пахне, зовсім по-особливому, брезентовими наметами й сосновими гілками, що кладуть на ці намети свої важкі лапи.
Я йду довгою-довгою лісовою доріжкою, ліворуч від мене і праворуч від мене— високі й теплі сосни, які зігрівають своїм диханням пісок навколо себе, і повітря, і ранковий суботній ліс, і птахів, що трапляються час від часу, і загалом— усе це небо, і, очевидно, державний кордон, сосни— це такі собі батарейки, які пустили коріння, якраз уздовж ріки, ріку видно за стовбурами ліворуч, і ми йдемо вздовж ріки, власне, ми йдемо вгору, проти руху води, мені шість років, я дуже люблю ліс і ріку, а головне— я люблю вікенд, мені цілком зрозуміло, що сосни на вікенд особливо теплі, а небо— особливо мирне. На мені якась дурнувата футболка, й дурнуваті шорти, і запилені сандалети, якими я буцаю соснові шишки, підіймаючи хмарки ранкового пилу, тоді моя подружка повертається до мене і просить, щоб я заспокоївся й такого не робив. Моїй подружці шістнадцять, вона погодилася зі мною погуляти, власне, її попросили мої батьки, котрі товаришують із її батьками. Вони всі залишилися на річковому пляжі, сидять собі й готують салати зі свіжої вологої городини, плавають у ранковій ріці. Попереду цілий вікенд, тож вони займаються своїми нецікавими дорослими справами, натомість я знайшов серед сосен доріжку, й моя знайома— без особливого, слід завважити, бажання— повела мене по ній, так, щоби я врешті пройшовся, й заткнувся, і вже нікого не діставав, хоча вона до мене добре ставиться, точніше, це я за нею постійно тягаюся, але вона тримається доволі добре й особливих претензій до мене не висловлює, так лише— аби не здіймав пил, аби не хапав її за руки, одне слово— не поводив себе як дебіл. Мені подобається пісок під ногами, мені подобається мокра трава на піску, мені подобаються сосни, у яких тривожно перетікають електрони, мені подобаються крикливі безтурботні птахи на високих соснових гілках, мені подобається небо, тому що воно тягнеться далеко-далеко й ніколи не закінчується. Це мені подобається найбільше, я дуже люблю, коли щось ніколи не закінчується, і небо саме з таких речей. Мені подобається, що ця доріжка теж не закінчується, теж тягнеться без кінця проти руху води, то наближаючись до неї, то знову закочуючись за стовбури. Нарешті моя знайома не витримує. «Добре,– каже,– ходімо, скупаємося й назад»,– я намагаюся виторгувати в неї ще з півкілометра, але вона говорить: «Досить, купатися й назад», і я змушений із цим змиритися. Вона сходить зі стежки і йде просто до води, я намагаюся не відставати, іду слідом і розглядаю її чорний блискучий купальник, такі тоді, у кінці сімдесятих, саме були в моді, її купальник особливий— по його чорному тлу розсипані жовті, червоні та помаранчеві листки, справжній листопад, хоча в листопаді, здається, ніхто й не купається, але в неї справжній падолист на тілі, і тіло в неї— красиве й міцне, їй дуже пасує це листя, це навіть я у свої шість розумію, інакше б я за нею не йшов. Вода ще не встигла прогрітися, берег порожній і прохолодний, моя подружка підрулює до води й починає поступово в неї входити. Я дивлюся, як під водою зникають її стопи, її високі тьмяні литки, її коліна, її стегна, урешті вона падає на поверхню води, топлячи в ній усе своє листя— і жовте, і червоне, і помаранчеве, і повертається до мене. «Ей,– кричить,– ну ж бо, іди сюди».– «Холодно»,– кажу я з берега. «Та що ти,– кричить вона,– зовсім не холодно, іди сюди»,– вона випливає на середину ріки, течія починає зносити її вниз, і я раптом лякаюся, що ось її понесе вниз, а я залишуся тут сам і буду стояти на цьому березі нікому не потрібний, перед холодною глибокою водою, яка тече невідомо куди, і я не витримую й стрибаю у воду, навіть забувши, що не вмію плавати, і рухаюсь до неї, вона мене помічає й починає підпливати до берега, я б’ю по воді руками, намагаючись не захлинутися ще на мілкому, і врешті вона підпливає і, віддихуючись, весело кричить: «Давай руку!»– і я простягаю їй руку, і в цей час мене просто розриває, і вся ця вода тече навколо мене, тече в одному напрямку, весь час в одному напрямку, й мені від цього так добре, ніби мені зовсім не шість, а всі шістнадцять, як і моїй подружці, моїй біґ-вайт-мамі, котра тягне мене за собою проти течії і так міцно тримає мене за руку, що якби я міг, я б просто кінчив, але я лише тримаюся за неї й не можу кінчити, зовсім-зовсім не можу кінчити, і так усе життя.
– Каса,– каже він.– Общак. Загальна каса, яка формується спільними зусиллями. Скорочено— ЗеКа.
Чапай, втративши нас із Васею, тримається обома руками за останнього співрозмовника— Собаку.
– Робітнича каса,– каже Чапай.– Жодних банків. Банки— це найобка.
– Фікція,– підказує Собака.
– Точно.
Якусь мить вони мовчать, я знову засинаю, але тут Чапай говорить:
– У принципі,– говорить він,– тут теж є каса.
Собака розгублено оглядає кімнату.
– На заводі,– пояснює Чапай.– Наш директор тримає її в парткомі. Колишньому парткомі,– додає він.
– Ну?– Собака насторожується.
Я теж прокидаюсь.
– У принципі,– говорить Чапай,– сьогодні вихідні, охорона лише на вахті. Територію обходять двічі за зміну. Я знаю їхній маршрут і розпорядок.
– Ну?
– У принципі,–
